Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Поясненням… У нас математичка незрозуміло пояснює.

— Так? Гм… Може, це ти не дуже уважно слухаєш?

— Ні. В нас на уроках майже ніхто не розуміє. Вже потім — хто як. От у мого сусіда батько, він математику добре знає, то він пояснює… І я в нього списую… Іноді…

Мовчання.

— Ну, Сашко, гаразд… Давай спробуємо. Тільки я ж не завжди вільний, ти вже вибач, у мене обмаль часу…

— Так, я знаю. Я не буду чіплятися. І я зароблю, слово честі. Я ж не жебрак, щоб мені дотації давати.

— Що-що давати?

— Дотації…

— Гм… Ну, добре. Коли наступного разу чогось не зрозумієш — телефонуй…

— Дякую, Ростиславе Вікторовичу! За мною не заіржавіє!

— Гаразд, бувай…

— До побачення!

Короткі гудки. Нерізкі, далекі, начебто вогонь, що спалахує і гасне.

У неділю після денного спектаклю Емма вирушила на книжковий розсип і серед циганського безладдя яточників, що збирають свій товар, таки розшукала подертий підручник з математики для шостого класу. І витратила на нього велику частину свого вихідного — понеділка.

З жовтих сторінок на неї повіяло дитячою нудьгою, першими ранковими уроками, коли сонна голова хилиться до парти, а біле світло «денних» ламп ріже очі. Проте вона поборола хвилинну відразу і взялася читати, та навіть розв’язувати задачі; деякі далися легко. Деякі спантеличили.

Наступного дня вона взяла підручник із собою на роботу. Читала в метро; чоловік, що стояв позаду, злегка підштовхнув її:

— Пацан! Ти б з дороги вступився, якщо не виходиш?

Емма обернулася. Чоловік був років п’ятдесяти, кремезний і дебелий, з пишними рудуватими вусами:

— Е-е-е…

Емма бачила, як округляються очі. Як вуса немов обвисають, а рот відкривається: