Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— А я в цьому театрі акторка, — навіщось мовила Емма.

Хлопчик подивився на неї уважніше, але не впізнав. Десять разів дивився спектакль — і не впізнав Емму без панцира, без кіраси, без гриму Черепашки!

— А я тебе бачила, — сказала Емма, щоб виправдати ніяковість. — Ти кілька разів на спектакль ходив. Що, так сподобалося?

Хлопчик похмуро похитав головою:

— Ні-і…

— А навіщо ж ти дивився так часто? — здивувалася Емма.

— Я усе думав, що Кощій переможе, — неохоче зізнався хлопчик. — А то вони його все перемагають та перемагають… А потім він візьме та й переможе. Хоч один раз.

— Навіщо? — запитала Емма після довгої паузи.

Хлопчик позирнув спідлоба: — А він мені подобається.

Ялинки скінчилися. Емма одержала премію та відгули. Перший день відпочинку був солодкий, другий — нудний; на третій день Емма зрозуміла, що неминуче сповзає в депресію.

Так буває, коли, напружуючи всі сили, прагнеш до мети. Мрієш про відпочинок, але, коли ціль зникає, коли на її місце приходить порожнеча — тоді тільки ти розумієш, який щасливий осел із поклажею на спині й оберемком сіна перед носом.

Борючись із депресією, Емма прибирала квартирку. Гуляла в парку, робила гімнастику, дзвонила приятелям; кілька разів подовгу теревенила з Іринкою. Про Ростислава Вікторовичі на було сказано жодного слова.

Знову настали будні. Сніг то випадав, то танув, залишаючи на вулицях глибокий бруд. На смітниках, біля сміттєвих баків, валялися трупи ялинок.

Емма чекала весни.

— Алло!

— Слухаю?

— Це Ростислав Вікторович?

— Так, це я.

— Здрастуйте. Мене звуть Сашко. Мені ваш телефон дав один хлопчик зі сто першої школи… Я ось із якого питання… можна?

— Так, я слухаю.