Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

І, грюкнувши за собою незручними дверцятами маршрутки та зазнавши поштовху майже через космічне прискорення, коли маршрутка різко рушила з місця, — Емма зрозуміла, що пригода закінчилася, не почавшись.

Новорічну казку відрепетирували за півтора місяці, причому автор — молодий, украй амбітний драматург — не пропустив жодної репетиції, і це було жахливо. Драматург пам’ятав свій текст напам’ять, для підстраховки всюди тягав із собою роздрукований примірник п’єси, та будь-які, навіть мікроскопічні зміни в безсмертному тексті викликали в нього шалений спротив.

За кулісами його прозвали «наш маленький Чехов».

Постановник казки, п’ятикурсник інституту, не вмів з «Чеховим» порозумітися, тим більше, що той був у прекрасних стосунках із головрежем, і всі чудово розуміли, чим закінчиться для п’ятикурсника спроба зчинити бунт.

— Чому от ви, Кощею, говорите «Ось потанцюю на твоїх кісточках», коли отут ясно написано «Ось потупцюю на твоїх кісточках»? Ви що, не розумієте різниці?

Кощей розумів.

Над «чеховим» сміялися майже відверто, але він не помічав глузувань. Емма спочатку намагалася в чомусь його переконати, але зрештою упокорилася, розраховуючи на те, що вже спектакль інспектувати — тричі на день — автор ніяк не зможе, і канцелярський текст казки можна буде наблизити до зрозумілої дітям мови.

Вона була права. Уже на третій день — до дев’ятого спектаклю — від авторського тексту не залишилось і сліду.

Діти йшли потоком. Учителі ледь устигали вивести попередніх, а у фойє вже збиралися нові глядачі; три спектаклі — о десятій, о першій та о четвертій. І ще один вечірній, для старшокласників, о сьомій. І так — дванадцять днів без перепочинку.

Емма приходила за годину. Переодягалася стражником (обшитий парчею «шолом» і така ж «кіраса») і зустрічала глядачів у фойє. Водила масовку — танці навколо ялинки, конкурси тощо. За чверть години до спектаклю відкривали зал, діти починали вмощуватися, а Емма поспішала в гримерку, вдягалася Черепашкою, гримувалась і йшла на сцену.

Її героїня була зайнята майже безперервно цілу першу дію — сорок п’ять хвилин. В другій дії в неї були ще й танці — аж три.

Перед другим спектаклем, о першій годині дня, масовки водила Снігурка, а Емма обідала бутербродами та чаєм із термоса. Поролоновий панцир черепашки невдовзі пропах потом, його доводилося збризкувати парфумами. Дівчатка-сусідки по гримерці називали Емму не інакше як «Ніндзя».

Перед третім спектаклем вона знову надягала кірасу та шолом: «Здрастуйте, діти! Ви хочете пройти в казкове королівство? Я — стражник біля воріт!»

Відігравши втретє, вона довго лежала на канапі, не переодягаючись, а тільки відстебнувши панцир.

Іноді — через два дні на третій — у неї бував і вечірній спектакль. Правда, у ньому вона була зайнята зовсім мало.

У спектаклі для старших школярів «Ішли солдати» вона грала дівчину, яку вбили на самому початку війни, на початку першої дії. Проте — відповідно до витонченого задуму постановника — усі вбиті по ходу дії герої не шли зі сцени, а сиділи на передньому плані, на «лаві мертвих» впродовж усієї вистави дивилися в зал, утілюючи в такий спосіб, якусь режисерську ідею.

Емма сиділа. Година, далі антракт, коли можна випити чаю та зігріти ноги, а потім друга дія — сорок хвилин.

Ніколи раніше — а вона грала цю маленьку роль уже два роки — час на «лаві мертвих» не був для неї обтяжливим чи втраченим. Вона слухала «живих» партнерів, проживала свою — убитої дівчини — долю, сумно дивилася поверх голів, не зауважуючи ні протягів, ні болю в спині, ні «дірок» у спектаклі.

Тепер — може, винувата втома? — хвилини покірного сидіння обличчям до залу тяглися, як години. Емма не могла думати про роль. Не могла зосередитися. У вухах дзенькала «Танцювальна» з денної казки; тісна гімнастерка намокла під руками, а ноги у великих кирзаках мерзли, і крижаний протяг, завсідник сцени, лизав розпаленілу спину, обіцяючи в майбутньому біль та хворобу.

Навіщо я тут, думала Емма.