Розділ «Останній Дон Кіхот»

— Фелісо, — глухо сказала Альдонса. — Негайно забирайся геть, а то…

— А то — що? Я і так не залишилася б! Мені й так… Тільки тоді я б промовчала про блакитний лист, тому що я вас, сеньйоро Альдонсо, жах як люблю… А тепер не промовчу.

— Заткнись! — гаркнула Альдонса голосом, якого Алонсо ще ніколи не чув від неї.

— Не заткнусь! Сеньйоре Алонсо, слухайте… саме перед тим, як люб’язний Санчо прибув, сеньйора Альдонса послала мене до крамниці… за папером! А оскільки білого паперу не було, я купила дорогий, блакитний, з водяними знаками! Крамар ще вихвалявся, який цей папір рідкісний, він його щойно привіз, і ніхто до мене його ще не купував, тому що дорогий! А тепер подивіться на цей листочок… подивіться! Ще можете в крамаря запитати, чи його це папір, кому продавав, для кого… Чи навіть не запитуйте, а подивіться тільки на сеньйору Альдонсу? На її обличчя? Чого це вона плямами вкрилася, як леопард? Га?

Альдонса нерухомо стояла посеред кімнати — пряма, начебто гвадеррамське веретено.

— …А ще запитаєте в неї, куди подівся кулончик з камінчиком? Єдина коштовність сеньйори Альдонси, бабусин подаруночок? Куди він утік? До ювеліра утік, інакше звідкіля в сеньйори Альдонси такі грошики… Ось так — бабусиного подаруночка, улюбленої цяцьки сеньйора Альдонса не пошкодувала!

І тоді Алонсо вихаркнув Фелісі в лице одне-єдине важке слово:

— Геть.

Кулончик із камінчиком був її єдиною коштовністю. Вона прийшла до будинку Алонсо в єдиному ситцевому платті — і з кулоном на грудях.

Коли вона була маленькою, цей кулон був для неї забороненою — і тому найулюбленішою — іграшкою.

Бабуся її балувала.

Коли її батько сказав, що вона може йти до будинку «цього божевільного Кіхано» негайно, ось так, у чому стоїть, і ні копійки приданого, а замість благословення їй дуля — тоді кулон був єдиною річчю, яку вона забрала із собою. Бабусі тоді вже не було в живих, а кулон належав їй, Альдонсо, а не батьку…

Кулончик із камінчиком — хіба це велика втрата, щоб урятувати кохану людину? Байдуже якою ціною?

Всі вони дивилися на неї.

Якщо зараз вона розсміється і скаже, що маленька мерзотниця бреше — Алонсо повірить, зрозуміло, їй, а не цій… паскуді.

За Фелісою давно зачинилися двері, минуло вже, здається, досить часу, а ніхто досі не зронив ні слова.

Мовчить, забившись у куток, Санчо.

І мовчить, стоячи посеред кімнати, Алонсо.

— Алонсо… — голос видався їй чужим. — Я не брехала тобі.

Мовчить.