Розділ «Останній Дон Кіхот»

Мовчання. Притихла в куточку Феліса.

— Я люблю його… таким, який він є. Я люблю Алонсо, а не Дон-Кіхота! А він піде в мандри, щоб любити Дульсинею, якої не існує.

Вона бачила, як напружився Алонсо.

І прекрасно розуміла, що має зараз над ним… так. Можливо, саме зараз, вперше в житті, вона має над ним реальну владу.

— Дульсинеї не існує, — голосніше повторила Альдонса. — Дульсинея — міф… «Краса її надлюдська, тому що всі неможливі і химерні атрибути краси, якими поети наділяють своїх дам, у ній стали дійсністю: її волосся — золото, чоло — Єлисейські поля, брови — небесні веселки, очі — сонця, ланіти — троянди, вуста — корали, зуби — перли, шия — алебастр, перса — мармур, руки — слонова кістка, білизна шкіри — сніг…» — Альдонса перевела подих. — Ім’ям прекрасної Дульсинеї нам — Альдонсам, Терезам, Люсиндам — призначено бути колись покинутими. Це несправедливо, але, можливо, це правильно. Ми — це ми, а Дульсинея — втілена туга за недосяжним…

— Вона перевела подих. Алонсо чекав.

— Вони всі, — Альдонса обвела широким жестом портрети, — вони усі… пам’ятали про Дульсинею. Якої немає. Донкіхотство… людина зі списом, яка бреде дорогою… та це та ж Дульсинея для людства. Те, безглузде… часом красиве до божевілля… без якого не може жити людина, якщо вона, звичайно, не скотина… Алонсо, якщо ти не повернешся, мені не варто буде жити… Власне, це все, що я хотіла сказати. Ще запитання будуть?

Усі мовчали.

— А якщо запитань немає, — буденно повідомила Альдонса, — то пропоную розійтися спати. Час пізній, завтра рано вставати… Санчо, ми разом перевіримо поклажу. Фелісо, прибирай зі столу. Та швидше… Очевидно, таємницю листа, який спокусив нашого Санчо, нам так і не судилося викрити. Давайте вважати, що його написав злий чарівник, який заздрить нашому лицарю, — вона втомлено посміхнулася.

Завтра…

Ні, вже сьогодні.

Йому страшно? Так, трішечки. Як і годиться перед великими починаннями.

Його предки дивилися на нього з портретів. Божевільний Кристобаль Кіхано, наслідувач Алонсо Кіхано-другий, честолюбець Мігель Кіхано, вічний революціонер Селестин Кіхано, розсудливий Алонсо Кіхано-третій… обличчя, обличчя… його власний батько теж дивився.

Тільки Кіхано-Відступник, зрадник і паршива вівця, дивився в підлогу, прибитий цвяхами до зворотної сторони стільниці.

Алонсо усміхався. Сьогодні — його остання ніч з Альдонсою. Сьогодні він скаже їй те, про що мовчав усі ці дні…

Про що він ніколи не говорив їй ось так, у вічі.Про що вона, як він сподівався, і сама знає, але тепер він іде, а йдучи — не можна залишати недомовленого…

Гарячий подих. Тонка фігура в півмороку вітальні.

— Сеньйоре Алонсо… Вбийте мене. Вбийте. Я так перед вами завинила… Я остання погань. Я скотина…

— Що ти, — промурмотів він невдоволено. Йому не сподобалося, що його піднесені роздуми перервали такими от несподіваними…

Гарячі груди важко лягли йому на коліна. Феліса була майже гола — і гаряча, ніби з лазні: