Розділ «Останній Дон Кіхот»

Санчо хотів ще щось сказати, але змовчав, ніби йому заткнули рот.

— Я не вірю, — з жахом сказав Алонсо. — У мене начебто віру… видалили. Вирізали, як гланди. Я не можу! Усе…

І тоді він ліг обличчям на купу обладунків і заплакав.

Вона стояла і дивилася на справу рук своїх.

Ця нова, незнайома, надломлена людина не могла ступити й кроку, Санчо майже на руках перетягнув його в крісло. Щось бурмотів, застерігаючи, умовляв, повторюючи благу неправду про те, що все минеться, що вони вирушать пізніше, що треба відпочити й отямитися, що усе буде добре…

Ось тепер усе, що він казав, стало правдою. Тепер і тільки тепер Дон-Кіхот дійсно мертвий…

Дон-Кіхот мертвий і переможений.

Дон-Кіхот ніколи не вийде на дорогу.

Не стане виголошувати пишні промови про справедливість, не візьметься тішити своїми витівками пастухів і погоничів мулів, не буде провокувати владолюбців на жорстокі містифікації…

І, зрозуміло, на допомогу Дон-Кіхота нікому сподіватися не доведеться. Її і так було мізер, цієї «допомоги»…

Світ без Дон-Кіхота.

Пустеля. Гарячий вітер, земля, що потріскалася. Білі кістки… І стерв’ятники, стерв’ятники в небі, орди стерв’ятників, на всіх не вистачить жертв…

Ця людина, що скорчилася в кріслі. Ця нова жалюгідна людина… усе, що залишилося від її Алонсо.

І що, тепер нічого не можна зробити? Колишнього Алонсо не повернеш, як не повернеш Панчиту?!

Альдонса побачила, що стоїть перед узвишшям, на якому розкладені обладунки. А поруч валяється таз для бриття…

Який так довго служив славним шоломом, що гріх його залишати ось так, на підлозі.

Вона подивилася в очі власному відображенню, яке глянуло на неї з того боку полірованої сталі. І, коли шолом ліг на її голову, вона майже не відчула його ваги.

Нагрудник…

«Вірю».

Наплечники…