Розділ «Останній Дон Кіхот»

Авельянеда підняв брови:

— Що, люб’язний Пансо?

— Ваші гроші, — голосно повторив Санчо і взяв зі столу тацю. — Ті самі, що ви анонімно заплатили мені за те, щоб Дон-Кіхот ніколи не рушив у путь. Тут усі, забирайте-забирайте.

І, вклонившись, як лакей у трактирі, простягнув Авельянеді тацю.

Авельянеда довго дивився на пачку грошей, на лист, а всі дивилися на Авельянеду. Він надувався, ставав схожим на бурдюк із вином, на один із тих огидних бурдюків, з якими боровся ще Лицар Печального Образу.

— Як людина ощадлива, — холоднокровно продовжував Санчо, — кажу вам: заберіть грошики, у господарстві згодяться. Хто за копієчку не тримається, той сам ні гроша не вартий. Беріть.

І знову мовчання. Надутий і червоний сусід стояв як на арені цирку — під багатьма поглядами.

Нарешті, Авельянеда засичав. Засичав, засвистів, як пробита повітряна куля, і тільки потім спромігся на членороздільну мову:

— Ви… Ви! Ідіоти! Безумці! Та щоб я! Свої гроші! Витратив на цього! На це! Свої гроші! Та ви збожеволіли тут усі! Це образа, я матиму право, як чесний ідальго, зажадати п’ятсот суельдо за образу! Та якщо якомусь ідіоту цікаво витрачати свої гроші, щоб цей, — він ткнув пальцем у бік Алонсо, — щоб цей божевільний, щоб цей дон Дурень залишався вдома… То заради Бога! Але щоб платити гроші цьому Санчо, треба бути двічі ідіотом, тому що якщо за цим, — знову хамський жест у бік Алонсо, — стоять покоління божевільних ідеалістів, то за цим, — він ткнув пальцем Санчо в груди, — стоять покоління повних дебілів, що ризикували шкірою навіть не заради ідеї — а заради «губернаторства на острові»… Ви, нездари, що привласнили облудним шляхом чужу славу! Славу добрих і чесних людей, що у поті чола свого трудилися на благо суспільства… а не вешталися дорогами! Ви, що поїхали мізками на одній-єдиній книжці, занудній, брехливій і до того ж погано написаній! «Хитромудрий ідальго Дон-Кіхот»! І щоб я платив свої гроші, щоб вас утримати? Та скатертю дорога! І нехай на вас упадуть усі побої, всі приниження, весь бруд, уся гнойова рідота, яку так щедро отримував у своїх мандрівках Лицар Печального Образу. У десятикратному розмірі!

І Авельянеда пішов.

Санчо подивився на тацю у своїй руці. Подивився вслід Авельянеді.

Якщо припустити, що лист написав не сеньйор Авельянеда… А судячи з його реакції, так воно і є…

Чи він гарний актор?

Хто його знає. Але якщо лист написав усе-таки не сеньйор Авельянеда…

Санчо подивився на Карраско.

І Алонсо перевів погляд на Карраско.

І Альдонса дивилася на Карраско, і Феліса, причаївшись біля дверей, дивилася на Карраско; минула хвилина, друга, Карраско шкварився під цими поглядами, ніби на повільному вогні, але робив вигляд, що нічого не помічає. Героїчно запихав собі в глотку шматок за шматком…

Похлинувся.

Закашлявся.

Устав. Оглядівся, ніби загнана в куток миша; часто задихав: