Розділ «Останній Дон Кіхот»

Тепер він буде плазувати, як напівпаралізована собачка, волочачи за собою важкі задні лапи.

Він сповз на підлогу. Жестом зупинив Санчо, який кинувся до нього на допомогу; Альдонса не зрушила з місця, хоча лице в неї було…

Краще не дивитися.

Усе правильно.

Дон-Кіхот з перебитим хребтом; Дон-Кіхот, перерубаний лопатою черв’як…

Скрипнули двері. Алонсо осікся; на порозі стояла бліда, не схожа на себе Феліса.

Мовчання. Як? Як вона посміла повернутися сюди?! Негоже стояти перед служницею на колінах; стримуючи стогін, Алонсо підвівся…

Дівчисько перевело подих:

— Сеньйоре… Алонсо. Я прийшла, щоб сказати… я зараз піду. Справа в тому, що Панчита тільки що… вітчим її знову побив… і Панчита тільки що… повісилася.

Світало. Ранок двадцять восьмого липня — священний для Кіхано день.

Панчиту не повернеш. Світловолосе веснянкувате дівчисько дванадцяти років, з худенькими плечима, обвітреними губами і невпевненою зляканою посмішкою. Дитина, яка встигла звідати голод, побої, трошки ласки від тітки Альдонси, щиру любов до саморобної ляльки — і останні хвилини в безглуздій петлі, що затягнулась…

Де ж ти був, Дон-Кіхоте?!

— Сеньйоре і пане мій, — глухим шепотом сказав Санчо. — Ну ж бо… Їдьмо. Ранок, чуєте, як заклично реве в стайні мій Сірий… Їдьмо! Беріть спис, надягайте обладунки… все готово. У путь… Ми рушимо з вранішньою прохолодою, потім устане сонце… І ви побачите — ще до вечора ми встигнемо когось урятувати. Ми врятуємо! Ми всіх урятуємо! Ми більше нікому не дозволимо загинути! Поїхали, мій Дон-Кіхоте… Давайте, вдягайтеся… Ну!

І Алонсо, ступаючи дивною, розчепіреною ходою, ледь пересуваючи ноги, наблизився до розкладеного на узвишші обладунку.

— Ну ж бо! — казав Санчо. — Ну! Дон-Кіхот… повинен бути! Усе це дурня, все це суєта, надягайте свій шолом… Хто може нас утримати, які перешкоди, які чарівники, які вороги… Ніхто нас не утримає! Надягайте шолом! Беріть спис!

Алонсо на секунду зашпортався. Вхопився руками за край узвишшя; пригрозив небу кулаком… Простягнув руку, щоб узяти спис…

Забрав.

Потягнувся до шолома… Потримав його в руках…

Впустив.

— Це ж не шолом, — сказав здивовано. — Це… це таз… для гоління. Як же я… надягну його? На кого я буду схожий? На опудало?!