Розділ «Останній Дон Кіхот»

— Алонсо? Алонсо?! Ви ж знали мого батька! Ви ж знаєте мене з дитинства! Ви ж знаєте… І тепер ви дивитеся так, начебто я… Та як вам не соромно! Нехай цей Санчо знає мене усього тиждень… нехай сеньйора Альдонса терпіти мене не може… але ж ви?! Як ви могли… подумати?! Про мене?! Що мені тепер робити, після того, як на мене впала така підозра? Що мені, повіситися? Так, я не хотів, щоб ви йшли! Я і зараз не хочу! І чесно можу сказати вам в очі: краще б вам нікуди не ходити! От ви не говорите вголос про цю легенду, легенду вашого роду, але я знаю, ви в неї трішечки вірите… Як наївний Панса трішечки вірить у своє губернаторство. А ви кажете собі: нічого, що всі мої предки зазнали невдачі. Нічого, що історію Дон-Кіхота називають «блискучим і докладним звітом про крах ілюзій». Нічого, думаєте ви, я спробую, може, у мене вийде… Але це теж ілюзія! Бути оптимістом у наші дні — це так принизливо… Сеньйоре Алонсо, мені буде боляче, якщо вас затопче якось череда свиней! Я люблю вас… а за дружбу, за співчуття… ось така плата. Та, може, цей Санчо все придумав, сам лист написав і морочить вам голову! А ви… Прощавайте.

І він швидко, майже бігцем, вийшов.

Алонсо тільки зараз відчув, наскільки він утомився за ці дні.

Він уразливий сьогодні. Не треба було влаштовувати цього прощального вечора; він піддався слабкості. Йому захотілося побачити викритого аноніма…

А може, він переоцінив свою силу. Тому що, піддавшись ейфорії, повірив, що зможе запевнити, зможе переконати навіть їх — Авельянеду, Карраско — у правильності свого шляху.

Споконвічно нездійсненна задача. Вони і не повинні розуміти Дон-Кіхота. Дон-Кіхоту призначено долею бути непочутим…

А тепер ще і зрада, яку він, ідучи, залишає за спиною.

Але невже зрадник — усе-таки Санчо?!

— Ні, — сказав під його поглядом Панса. — Сеньйоре Алонсо… Адже я зроду не бачив стільки грошей одразу. Я міг би залишити їх собі… Нічого вам не казати… Сеньйоре Алонсо, я клянуся моїм батьком, що дав мені ім’я Санчо, я клянуся моїм островом… якого в мене ніколи не буде… клянуся моїми пацанами, що залишилися вдома… що я не збрехав вам. Цей лист написав не я…

Алонсо мовчав.

— Заради Бога, сеньйоре і пане мій… Ви справді могли подумати…

— Лист написав не ти, — крізь зуби сказав Алонсо, — але, якщо відкинути убік підлість і підкуп… Усі ви готові підписатися під цим листом. Усі ви не хочете, щоб я йшов. Ти, Санчо, йдеш із мною без радості — тільки тому, що ти вірний… Авельянеда заздрить, Карраско співчуває… Ніхто не розуміє, навіщо Дон-Кіхоту вирушати в мандрівку… Таз для бриття на голову — смішно? Смішно… «…Він підійшов до Дон-Кіхота, вихопив у нього спис, поламав його на шматки та одним із них заходився так бити нашого лицаря, що, незважаючи на обладунки, змолотив його, як зерно на млині. Він брав у руки один шматок списа за іншим і ламав їх на спині нещасного, розпластаного на землі лицаря…»

— Фелісо, — ласкаво запитав Санчо, — а в тебе ніколи не виникало думки втримати чимдовше любого хазяїна?

Феліса кинула швидкий погляд на Альдонсу.

— У мене зроду не було таких грошей, люб’язний Санчо. Так що я тут ні до чого, і не думайте…

— «Величезне хрюкаюче стадо, налетіло і, не виявивши жодної поваги ні до Дон-Кіхота, ні до Санчо, пройшлося ногами по обох… Своїм стрімким набігом полчище свиней привело в сум’яття і потоптало сідло, обладунки, Сірого, Росинанта, Санчо Пансу і Дон-Кіхота»… — неголосно проговорив Алонсо.

— Досить, хазяїне, — Санчо задрижав. — Не варто… Зрештою, зовсім не обов’язково, що нас топтатимуть свині. Можливо, просто парою стусанів діло й обійдеться…

— «Чи не ліпше сидіти спокійно вдома, ніж мандрувати світом у пошуках пташиного молока, ви ж знаєте — часом збираєшся обстригти вівцю, дивишся — тебе самого обстригли…» — продовжував Алонсо. — Альдонсо… Скажи, ти теж не розумієш — навіщо все це? Скажи…

І вона сказала.

— Я люблю його. Усі чули?