Розділ «Вовча сить (повість)»

Дим йшов порожняком — він не взяв із собою самостріла, а їжа тут росла буквально під ногами. Найважчим предметом його спорядження були чоботи, просотані речовиною, що відбиває запах; утім, Дим не тішив себе надіями щодо їхньої ефективності.

На другий день пішої подорожі він вийшов до кордону; щогли стояли в ряд, одна за одною, та, цілі й неушкоджені, вертілися на їхніх вершечках горезвісні маячки.

Дим рушив уздовж кордону по ледь помітній, уже майже повністю зарослій стежинці — зовсім недавно тут ходили дозорці — і дуже швидко наткнувся на залишки вовчої трапези, тепер уже давньої. Можливо, тут лежали перші жертви навали, найперші, котрих нікому було поховати…

Дим затримався ненадовго, щоб проговорити слова Останньої Промови, яку заповів Лідер для поховання. За довгий день — а він йшов, не зупиняючись, до самого вечора — йому довелося проговорити цю Промову кілька десятків разів. Його губи потріскали, але він повторював ритуальні слова повністю, без недомовок, без скорочень.

Увечері він не зміг їсти. Напився з бочки дощової води, що більше нікому не знадобиться. І заснув у якомусь гаї, прийнявши справедливе рішення, що коли його вистежили вовки — користі від нічного пильнування все одно не буде…

Він прокинувся від того, що хтось дихав над його обличчям. І, розплющивши очі, майже не здивувався, коли побачив просто перед собою сіру морду.

Вовченя відступило на крок. Воно, ймовірно, було ще зовсім мале — на зріст нижче за Дима. Живіт вовченяти був схожий на тугий м’яч: щеня нещодавно нагодували, і нагодували дуже ситно.

Дим оглянувся. Якщо дорослі родичі вовченяти і були десь поблизу — поки вони нічим себе не виказали.

Дим зрозумів, що йому майже не страшно. Противно — так. А страху не було.

Він устав на повний зріст; вовченя непевно ворухнуло хвостом. Можливо, воно уперше в житті бачило їжу цілою — і коли вона самостійно рухається. Можливо, воно було здивоване. Можливо, воно хотіло погратися.

— Пожирач м’яса, — сказав Дим. У його уявленні це була найжахливіша, найбрудніша лайка.

Вовченя здивувалося ще більше. Воно ніколи не чуло, щоб м’ясо видавало впорядковані звуки.

— Геть! — Дим ступнув уперед. У нього не було ні каменю, ані ціпка, але вовченя наштовхнулося на його погляд — і чомусь злякалося. Гойднулися гілки, осипалася роса — і знову тихо, тільки Димове серце билося, і стрибав на грудях круглий значок із зображенням Діви Донни, який Дим перед походом чомусь вирішив не знімати…

Минуло десять хвилин, а Дим досі був живий.

Минула година, а потім день; просотані спецречовиною чоботи порвалися, Дим скинув їх і далі пішов як доведеться — де на двох ногах, а де і по-простому. Але він був живий, кордон залишився позаду і збоку, листяний ліс перейшов у хвойний, і все свідчило про те, що мета поряд…

І тільки перед заходом сонця Дим зрозумів, що за ним стежать.

Незрозуміло, яким чином йому це відкрилося — однак уже за хвилину після першої підозри прийшла впевненість, і така, що холод пробрав по шкірі і сам собою підтягнувся живіт.

Не озираючись, він побіг. Звідкіля тільки сили взялися; він ішов увесь день, він смертельно втомився — а тепер нісся, як молодий, перестрибуючи через камені і купини, і за кілька хвилин божевільного бігу рідкий лісок залишився позаду, а попереду розкинувся кам’янистий нерівний степ, і Дим рвонув уперед — схилом нагору…

Його переслідувачі теж винирнули з лісу. Дим не бачив їх, але спиною відчував, як скорочується відстань. І вже розуміючи, що приречений, біг з останніх сил, падав на четвереньки, рвався вперед і нагору, намагався врятувати своє життя, як рятували його з різним ступенем успіху покоління його предків…

А потім — переслідувачі вже були за декілька миттей від його горла — вискнуло повітря над головою, і долетів до вух неголосний хлопок. І відразу — Дим досі біг — переслідування не стало; він пробіг ще кілька кроків та впав на траву, і лежав, нетямлячись від жаху, уявляючи круглий значок «Діва Донна» у купі закривавлених кісток, але нічого не сталося, небезпеки не було, тоді Дим підняв голову й озирнувся.