Дівчина.
— Послухай, — сказав він пошепки.
Вона стривожилася.
— Гарна… Хо-ро-ша… — сказав він одними губами. — Ти… чуєш?
Вона трішечки посміхнулася. Ледь-ледь. А можливо, Диму привиділася її усмішка…
Так, пліч-о-пліч, вони брели весь наступний день. Диму було приємно зривати для неї найзапашніші, найсолодші суцвіття; йому здавалося, щоразу, приймаючи подарунки, вона усміхається кутиками рота. Ледь-ледь.
— …Зрозумій, я нікого не звинувачую. Ні її… дружину. Я просто не хочу її ніколи більше бачити, чути про неї… Останніми днями, коли ми ще були разом… це такий погляд на речі, нічого не змінити. У неї один погляд, у мене — інший… Вона казала, що не є моєю річчю чи власністю, і не тільки я маю на неї право… Вважала мене жадібним, нетерпимим — бо я не хотів її ні з ким ділити. У древні часи, коли був живий Лідер, родина вважалася нормальною, коли один одного любили двоє… А потім виявилося, що це проти природи. І ми пішли на поводі в природи… і втратили щось важливе… так я говорив, але вона не погоджувалася. Те, що зв’язувало нас колись, ця приязнь… уся витончилась, ніби ниточка… А потім трапилася… втрата зламала її остаточно. Я думаю, якщо зустріну її — не впізнаю. Я не пам’ятаю її обличчя, забув… Може, я і дурень, я готовий, щоб мене називали дурнем… Але я її… розумієш, не був готовий дарувати її комусь, навіть тимчасово. Здавалося б, що тут такого — особливо якщо я далеко чи зайнятий… А хтось поруч і вільний… Вона говорила, що «це життя». Але як на мене — якраз це не життя, це… Послухай. Може, я і дурень, але ні в чому не каюся ні на стебло…
Вона жувала траву.
— А хлопаків наших звали Рос, Мірі й Кит. Трійнята. У Роса шрамик був на носі… Уявляєш, я до дрібниць пам’ятаю, як їх проводжали на службу. До кордону. Хто де сидів, хто що казав, хто як сміявся… Кит зі своєю дівчиною чомусь посварився. А потім помирився… Смак п’яної вишні пам’ятаю. Червоний півмісяць на скатертині — відбиток від склянки… Ось. Дотепер. Сезон вони прослужили — разом… Разом у дозор ходили… Чуєш?
Вона жувала.
— І… Їх усіх нагородили чимось посмертно, дружина їздила за орденами, а я не поїхав… Мені не хотілося цих орденів… Я… Слухай, ти можеш зрозуміти те, про що я тобі розповідаю?
Запах трави.
— Хлопчики… мої хлопчики. Ти зрозумієш. Навіть ти зрозумієш, коли в тебе будуть діти… Ти зрозумієш.
Вона дивилася щиро і віддано. А за якийсь час просто підійшла ближче, жестами недвозначно пропонуючи тут і зараз зробити все, щоб діти в неї з’явилися якомога швидше; у ніздрі вдарив різкий провокуючий запах.
Диму стало огидно. Він відійшов убік.
— Що ж ти… ги… дуєш, — почулося за спиною.
Дим здригнувся.
Бурого кольору самець дивився на нього без тієї сонної безтурботності, до якої Дим за останні дні майже призвичаївся. Звичайно дивився. Навіть глумливо.
— Т-ти… — вимовив Дим.
Незнайомець криво посміхнувся:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сліпий Василіск» автора Дяченко С.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вовча сить (повість)“ на сторінці 15. Приємного читання.