Розділ «Вовча сить (повість)»

Вона дивилася щиро і віддано. А за якийсь час просто підійшла ближче, жестами недвозначно пропонуючи тут і зараз зробити все, щоб діти в неї з’явилися якомога швидше; у ніздрі вдарив різкий провокуючий запах.

Диму стало огидно. Він відійшов убік.

— Що ж ти… ги… дуєш, — почулося за спиною.

Дим здригнувся.

Бурого кольору самець дивився на нього без тієї сонної безтурботності, до якої Дим за останні дні майже призвичаївся. Звичайно дивився. Навіть глумливо.

— Т-ти… — вимовив Дим.

Незнайомець криво посміхнувся:

— Так… І я. Як там… життя?

Дим помітив, що він говорить, докладаючи певних зусиль. Запинаючись, ніби добираючи слова.

— Погано, — сказав Дим. — Вовки прорвалися…

— Так, — сказав незнайомець. — Вовки… Тут немає вовків. Ти… помітив?

— Помітив, — Дим кивнув. — Ти тут давно?

Незнайомець задумався, начебто вникнути у зміст запитання було дуже і дуже непросто.

— Давно, — сказав нарешті. — Багато… багато. Ми було… були своєю… своєю отарою. Думали… Ні. Тут немає вовків. Тільки треба триматися… подалі. Не ходи на захід. До них. Не ходи.

— На заході Хазяї? — запитав Дим.

— Не треба на захід, — майже попросив його співрозмовник.

— Як тебе звуть? — запитав Дим.

Той хитнув головою:

— Не… важливо. Звали. Тепер ні… кому звати, — і, закинувши голову, він розсміявся.

За спиною почулося ритмічне сопіння; Дим обернувся.