Розділ «Вовча сить (повість)»

Ніхто не розумів ані слова.

Отара (а співтовариство дивних істот було саме отарою) повільно рухалася степом, ніким не керована і ніхто її не стримував — так, у всякому разі, здавалося на перший погляд. Ніхто нікому не вказував, що робити і як поводитися; трави було вдосталь, у неї був відмінний, багатий на відтінки смак, і Дим, як би він не був пригнічений і заклопотаний, не міг не оцінити його.

Дітей в отарі не було, однак багато самок явно готувалися до появи потомства. Кілька разів Дим бачив у небі хижих птахів — але вони кружляли недовго і незабаром кудись зникали. Жодного натяку на існування вовків Дим не зустрів за весь час, проведений в отарі.

Не раз і не двічі він збирався відстати від загальної юрби і рушити далі в пошуках Хазяїв, однак щоразу щось стримувало його. Дим боявся собі зізнатися — але перебування в отарі, нехай тупій і смердючій, давало йому давно забуте почуття спокою та безпеки.

Кілька днів потому вони зустрілися посередині степу з іншою отарою. Ця була меншою і рухалася, здається, швидше — не довго думаючи, Дим залишив старих товаришів заради нових, котрі, утім, нічим майже не відрізнялися, хіба кольором шерсті…

Спершу був знайомий уже ритуал знайомства з ватажком. А потім дівчина, тонконога, зовсім молоденька, раптом зайняла місце праворуч від Дима і пішла поруч, час від часу косячи темно-карим оком.

«Самка», — говорив Дим про себе.

Дівчина.

— Послухай, — сказав він пошепки.

Вона стривожилася.

— Гарна… Хо-ро-ша… — сказав він одними губами. — Ти… чуєш?

Вона трішечки посміхнулася. Ледь-ледь. А можливо, Диму привиділася її усмішка…

Так, пліч-о-пліч, вони брели весь наступний день. Диму було приємно зривати для неї найзапашніші, найсолодші суцвіття; йому здавалося, щоразу, приймаючи подарунки, вона усміхається кутиками рота. Ледь-ледь.

— …Зрозумій, я нікого не звинувачую. Ні її… дружину. Я просто не хочу її ніколи більше бачити, чути про неї… Останніми днями, коли ми ще були разом… це такий погляд на речі, нічого не змінити. У неї один погляд, у мене — інший… Вона казала, що не є моєю річчю чи власністю, і не тільки я маю на неї право… Вважала мене жадібним, нетерпимим — бо я не хотів її ні з ким ділити. У древні часи, коли був живий Лідер, родина вважалася нормальною, коли один одного любили двоє… А потім виявилося, що це проти природи. І ми пішли на поводі в природи… і втратили щось важливе… так я говорив, але вона не погоджувалася. Те, що зв’язувало нас колись, ця приязнь… уся витончилась, ніби ниточка… А потім трапилася… втрата зламала її остаточно. Я думаю, якщо зустріну її — не впізнаю. Я не пам’ятаю її обличчя, забув… Може, я і дурень, я готовий, щоб мене називали дурнем… Але я її… розумієш, не був готовий дарувати її комусь, навіть тимчасово. Здавалося б, що тут такого — особливо якщо я далеко чи зайнятий… А хтось поруч і вільний… Вона говорила, що «це життя». Але як на мене — якраз це не життя, це… Послухай. Може, я і дурень, але ні в чому не каюся ні на стебло…

Вона жувала траву.

— А хлопаків наших звали Рос, Мірі й Кит. Трійнята. У Роса шрамик був на носі… Уявляєш, я до дрібниць пам’ятаю, як їх проводжали на службу. До кордону. Хто де сидів, хто що казав, хто як сміявся… Кит зі своєю дівчиною чомусь посварився. А потім помирився… Смак п’яної вишні пам’ятаю. Червоний півмісяць на скатертині — відбиток від склянки… Ось. Дотепер. Сезон вони прослужили — разом… Разом у дозор ходили… Чуєш?

Вона жувала.

— І… Їх усіх нагородили чимось посмертно, дружина їздила за орденами, а я не поїхав… Мені не хотілося цих орденів… Я… Слухай, ти можеш зрозуміти те, про що я тобі розповідаю?

Запах трави.

— Хлопчики… мої хлопчики. Ти зрозумієш. Навіть ти зрозумієш, коли в тебе будуть діти… Ти зрозумієш.