Дим стояв, чомусь не наважуючись зрушити з місця. Юрба, не помітивши його чи не звертаючи на нього уваги, обтікала пагорб…
Дим переборов себе. Потроху, крок за кроком, наблизився.
Перше, що вразило його — запах. Схоже, що люди… істоти з юрби ніколи не милися.
— Ей, — сказав він хрипко. Кілька голів повернулося в його бік, решта продовжували рвати траву, що росла прямо під ногами.
Дим знову зупинився. Погляди; на нього дивилися безтурботні, без жодного виразу, сонні очі.
— Ей, — повторив Дим просто від страху. Бо в цей момент він відчув такий жах, якого не відчував навіть під час погоні. Навіть за хвилину до неминучої, здавалося, смерті…
Від юрби відокремився один, крупніший за інших, у кошлатій брудній зваляній шерсті. Ватажок; на шиї його гойдався мідний дзвіночок, трішки менший за той, який прикрашав собою житло Диминого порадника.
Ватажок зупинився перед Димом, зміряв його від голови до ніг мутним поглядом, у якому, як здалося Димові, все-таки мелькнув проблиск думки. Нахилив голову, розправив плечі, ніби демонструючи силу і пропонуючи новоприбулому, якщо він того бажає, змагатися за звання ватажка в негайному двобої…
— Ні, — Дим відсахнувся.
Ватажок, задоволений його відступом, побрів далі. Низько, мелодійно дзеленькав дзвіночок.
* * *
Вони були абсолютно щасливі. За кілька днів перебування в їхньому товаристві Дим засвоїв нехитру мову жестів, запахів, дотиків і звуків, за допомогою якої ці істоти спілкувалися між собою.
Самки іноді виявляли до Дима інтерес, самці, теж іноді, — ворожість; та більшість нових сусідів не відчували стосовно Дима жодних почуттів. Майже всім подобалося, коли Дим з ними розмовляв — але двох-трьох самців страшно дратували звуки мови.
Ніхто не розумів ані слова.
Отара (а співтовариство дивних істот було саме отарою) повільно рухалася степом, ніким не керована і ніхто її не стримував — так, у всякому разі, здавалося на перший погляд. Ніхто нікому не вказував, що робити і як поводитися; трави було вдосталь, у неї був відмінний, багатий на відтінки смак, і Дим, як би він не був пригнічений і заклопотаний, не міг не оцінити його.
Дітей в отарі не було, однак багато самок явно готувалися до появи потомства. Кілька разів Дим бачив у небі хижих птахів — але вони кружляли недовго і незабаром кудись зникали. Жодного натяку на існування вовків Дим не зустрів за весь час, проведений в отарі.
Не раз і не двічі він збирався відстати від загальної юрби і рушити далі в пошуках Хазяїв, однак щоразу щось стримувало його. Дим боявся собі зізнатися — але перебування в отарі, нехай тупій і смердючій, давало йому давно забуте почуття спокою та безпеки.
Кілька днів потому вони зустрілися посередині степу з іншою отарою. Ця була меншою і рухалася, здається, швидше — не довго думаючи, Дим залишив старих товаришів заради нових, котрі, утім, нічим майже не відрізнялися, хіба кольором шерсті…
Спершу був знайомий уже ритуал знайомства з ватажком. А потім дівчина, тонконога, зовсім молоденька, раптом зайняла місце праворуч від Дима і пішла поруч, час від часу косячи темно-карим оком.
«Самка», — говорив Дим про себе.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сліпий Василіск» автора Дяченко С.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вовча сить (повість)“ на сторінці 14. Приємного читання.