* * *
— …Лic-Лановий був, імовірно, неабиякою особистістю. Всі, з ким я спілкувався, згадують про нього по-різному — хтось вважав його буркуном і самітником, хтось — веселуном і лідером. Хтось — ледарем, хтось — першокласним працівником. Крім того, він непогано малював… — Дим запнувся, згадавши тінь чужої радості, втілену в простенькому малюнку. — Так, найближчою йому людиною був молодший брат, Альк. На заробітках брати познайомилися з компанією молодих людей, які запропонували їм спробувати кращого життя — без турбот і небезпек, без ніяких вовків. Коли брати зрозуміли, що це за краще життя й у кого воно — обоє злякалися, але Ліс переборов страх, а Альк — ні. Ліс подався разом із новими знайомими; з першого походу він повернувся приблизно через місяць — був дуже збуджений, упевнений у собі, заманював Алька із собою і запевняв, що незабаром усі, хто хоч настілечки себе поважає, проміняють це скотське існування… так, саме в таких висловах… це скотське існування на нормальне життя. Альк усерйоз збирався піти з ним, але в останній момент з якихось причин передумав… Цього разу Ліс був відсутній із півроку, Альк брехав знайомим і родичам, що брат на заробітках десь у глухому селищі… а для себе вирішив, що, напевно, нове життя дуже сподобалося Лісу, і він більше не повернеться. Але він помилився — Ліс повернувся, був він чимось наляканий і пригнічений, але жах у Алька викликав не душевний стан брата, а те, що брат був острижений, повністю і по-варварському, хоча, очевидно, достатньо давно. Ліс кілька днів прожив на сіновалі, де Альк ховав його від сторонніх очей, а потім пропав… і з’явився набагато пізніше вже трупом з великим стажем, тим самим трупом, якого виловили з річки підлеглі Сота-Озерного… Нікого з тих молодих людей, які у свій час спокусили Ліса новим життям, Альк більше ніколи не бачив і нікому нічого не сказав, зі зрозумілих побоювань засудження і вигнання…
Дим перевів подих. Подивився на мідний дзвіночок; перевів погляд на старого, що сидів навпроти.
Під вікном підняли ґвалт перехожі. Хтось уголос ридав; останніми днями місто переповнили біженці, й страх перед вовками додався до страху перед голодом, що очікував попереду. Зелені дахи за кілька годин почорніли — все, що росло, зібрали до травинки і хазяї, і непрошені гості.
— Усе правильно, — сказав старий задумливо. — У всі часи знаходилися бажаючі перейти межу… Заради ситого спокійного життя. Через дурість. З цікавості, — і він якось дивно, притишено хіхікнув.
— Ти теж переходив, — сказав Дим.
Старий мовчав. Дим і не чекав від нього відповіді.
Нарешті, старий торкнув пальцем дзвіночок:
— Димку… Якщо ти думаєш, що Хазяї… що з тобою розмовлятимуть як з рівним… чи хоча б як із молодшим… Ти помиляєшся. Такими, як ми є, ми не потрібні їм. Вони їдять таких як ми. У цьому відношенні вони нічим не кращі за вовків…
«Дон», — глухо сказав дзвіночок. І знову: «дін-дон…»
Начебто в тон йому, нерозбірливо і різко вигукнула жінка під вікном. Чи то когось кликала, чи то проганяла, чи то проклинала.
— Тепер у мене залишилося до тебе тільки одне запитання, — сказав Дим.
— Яке ж? — старий підняв білі кошлаті брови.
— Правда, що вони нас створили?
* * *
«Лідер і його отара жили в Хазяїв, нічого не потребуючи, задовольняючи тягу до знань, розважаючись і плодячи потомство… Так і повинно було продовжуватися вічно — але Лідер вирішив інакше. Він сказав усім, хто його слухав — а слухало його більше половини отари — що розумній істоті не личить жити тільки для того, щоб тішити самолюбство своїх Творців. Що прийшов час самим будувати своє життя і самим вирішувати, для чого воно. І покликав усіх, хто вірив йому, бігти разом з ним… Вони знайшли літальні апарати, вони взяли із собою все необхідне, а найбільше — правди про природу речей, записаної в книгах… Але втеча їх розкрилася…»
(«Сказання про Лідера»)
* * *
Першу частину шляху він сплавлявся рікою — на вузькому човні з двома поплавцями по бортах. Це була найлегша і найстрашніша частина шляху, тому що обобіч простягалася вовча земля, нічия земля, що ще кілька днів тому була мирним процвітаючим краєм.
За три дні шляху Дим не чув нічого, крім плескоту води, шелесту гілок і власного подиху. Пахло травою — а з-під цього терпкого, дурманливого духу проступав солодкуватий запах мертвечини.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сліпий Василіск» автора Дяченко С.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вовча сить (повість)“ на сторінці 11. Приємного читання.