Розділ «Вовча сить (повість)»

— Димку… Якщо ти думаєш, що Хазяї… що з тобою розмовлятимуть як з рівним… чи хоча б як із молодшим… Ти помиляєшся. Такими, як ми є, ми не потрібні їм. Вони їдять таких як ми. У цьому відношенні вони нічим не кращі за вовків…

«Дон», — глухо сказав дзвіночок. І знову: «дін-дон…»

Начебто в тон йому, нерозбірливо і різко вигукнула жінка під вікном. Чи то когось кликала, чи то проганяла, чи то проклинала.

— Тепер у мене залишилося до тебе тільки одне запитання, — сказав Дим.

— Яке ж? — старий підняв білі кошлаті брови.

— Правда, що вони нас створили?

«Лідер і його отара жили в Хазяїв, нічого не потребуючи, задовольняючи тягу до знань, розважаючись і плодячи потомство… Так і повинно було продовжуватися вічно — але Лідер вирішив інакше. Він сказав усім, хто його слухав — а слухало його більше половини отари — що розумній істоті не личить жити тільки для того, щоб тішити самолюбство своїх Творців. Що прийшов час самим будувати своє життя і самим вирішувати, для чого воно. І покликав усіх, хто вірив йому, бігти разом з ним… Вони знайшли літальні апарати, вони взяли із собою все необхідне, а найбільше — правди про природу речей, записаної в книгах… Але втеча їх розкрилася…»

(«Сказання про Лідера»)

Першу частину шляху він сплавлявся рікою — на вузькому човні з двома поплавцями по бортах. Це була найлегша і найстрашніша частина шляху, тому що обобіч простягалася вовча земля, нічия земля, що ще кілька днів тому була мирним процвітаючим краєм.

За три дні шляху Дим не чув нічого, крім плескоту води, шелесту гілок і власного подиху. Пахло травою — а з-під цього терпкого, дурманливого духу проступав солодкуватий запах мертвечини.

Він бачив — віддалік — кілька селищ, безлюдних, порожніх. Гойдалися на мотузках розвішені для просушування ганчірки. Дим сидів, скорчившись у своєму човні, і дивився на воду — гра сонячних відблисків на певний час витісняла з голови всі думки і всі несвоєчасні спогади. Наприклад, як вони із синами збирали на озері очерет для літньої хатини…

Першу ніч він спав неспокійно — і на світанку прокинувся від того, що його середній син, Мірі, торсав його за плече. Дим підхопився, простягнув руки, щоб схопити, обійняти і ніколи більше не випускати — але це просто дерево, що низько схилилося над водою, накрило віттям човен, який збився із бистрини.

Дим відіпхнувся веслом від берега і знову вигріб на середину ріки.

Мірі стояв перед очима. Чи це Рос? Адже вони близнюки…

Усі троє синів Дима були десь поряд; точно так само пахла ріка, коли вони з пацанами лежали на дощатому настилі човнової станції, Рос хвалився, що стрибне з кручі, а Мірі й Кит…

Дим узявся гребти. Толку від невмілих маніпуляцій з коротким веслом було небагато, зате руки незабаром втомилися до болю, до судорог, і цей біль, і розмірений рух допомагали не думати про хлопчиків.

На крутих берегах росли ромашки, точно такі, як та, що проглядала з-під побілки в будинку загиблого Лісу-Ланового. Ні, не такі… Та ромашка була живою. Ці існували самі по собі, на них нікому було дивитися і нікому радіти…

Вибившись із сил, Дим опустив весло.

Позбувшись його послуг, човен побіг, здається, навіть швидше.

Через три дні, на світанку, човен підібрався до закруту і не без допомоги Дима всівся на мілину; на карті, яку Дим розстелив на вологих дошках, у цьому місці червоне штрихування змінювалося на жовте. Тут рукою подати до колишнього кордону; тепер це були глибокі тили вовчої армії, і поява тут самотнього мандрівника була вчинком настільки зухвалим, що цілком могла закінчитися благополучно.