Розділ «Вовча сить (повість)»

Поблизу — нікого. А далеко, вже біля самого лісу, ковзали по траві одна велика хвиля і дві невеликих — ішли, не оглядаючись, вовки.

Зовсім поруч трава була прим’ята і пахла кров’ю. Дим піднявся на ноги, тряслися від утоми, наблизився, поглянув…

Вовк був страшний.

І вовк був мертвий; у грудях його була діра, у яку Дим міг би просунути кулак…

Якби йому вдалося перебороти жах перед мертвим, але від цього не менш страшним пожирачем м’яса.

Наступного дня він побачив місцевих мешканців. Сліди їхнього перебування траплялися йому вже давно, від самого пагорба з мертвим вовком, але їх самих, навіч, бачити не довелося до самого полудня.

Спершу до шелесту трави і подиху вітру вплівся далекий звук. Мелодійно, з неоднаковими проміжками дзенькали дзвіночки. Один, другий, третій…

А потім, піднявшись на черговий пагорб, Дим побачив унизу юрбу, яка спокійно кудись брела. Здалеку вони були схожі на перехожих на площі, чи на шанувальників Діви Донни, які просто йшли на концерт від селища до селища. Ось тільки шанувальники Донни не носили дзвіночків…

Дим стояв, чомусь не наважуючись зрушити з місця. Юрба, не помітивши його чи не звертаючи на нього уваги, обтікала пагорб…

Дим переборов себе. Потроху, крок за кроком, наблизився.

Перше, що вразило його — запах. Схоже, що люди… істоти з юрби ніколи не милися.

— Ей, — сказав він хрипко. Кілька голів повернулося в його бік, решта продовжували рвати траву, що росла прямо під ногами.

Дим знову зупинився. Погляди; на нього дивилися безтурботні, без жодного виразу, сонні очі.

— Ей, — повторив Дим просто від страху. Бо в цей момент він відчув такий жах, якого не відчував навіть під час погоні. Навіть за хвилину до неминучої, здавалося, смерті…

Від юрби відокремився один, крупніший за інших, у кошлатій брудній зваляній шерсті. Ватажок; на шиї його гойдався мідний дзвіночок, трішки менший за той, який прикрашав собою житло Диминого порадника.

Ватажок зупинився перед Димом, зміряв його від голови до ніг мутним поглядом, у якому, як здалося Димові, все-таки мелькнув проблиск думки. Нахилив голову, розправив плечі, ніби демонструючи силу і пропонуючи новоприбулому, якщо він того бажає, змагатися за звання ватажка в негайному двобої…

— Ні, — Дим відсахнувся.

Ватажок, задоволений його відступом, побрів далі. Низько, мелодійно дзеленькав дзвіночок.

Вони були абсолютно щасливі. За кілька днів перебування в їхньому товаристві Дим засвоїв нехитру мову жестів, запахів, дотиків і звуків, за допомогою якої ці істоти спілкувалися між собою.

Самки іноді виявляли до Дима інтерес, самці, теж іноді, — ворожість; та більшість нових сусідів не відчували стосовно Дима жодних почуттів. Майже всім подобалося, коли Дим з ними розмовляв — але двох-трьох самців страшно дратували звуки мови.