Розділ «Глава 6»

— А що з вашим королем?

— Він помирає.

— Це я зрозуміла, — спрямувавши на Борислава всю силу своїх сріблястих очей, кивнула вона. — Але від чого?

Борислав почервонів, знітившись під її пронизливим поглядом, і суворий абрис його вуст помітно пом’якшився. Лана, до власного здивування, помітила, як зворушливо виглядає ямочка на квадратному підборідді парубка, посміхнулась своєму відкриттю, і від тої усмішки бідолашний вартовий зовсім застидався.

— Хіба я лікар? — хрюкнув він, відвертаючись.

— Я бачу, що не лікар. Симптоми які?

— Які що? — хлопець схрестив міцні руки, немов захищаючись від незнайомого слова, і випнув груди так, що їхні рельєфні м’язи, яким позаздрив би будь-який культурист, аж ходуном заходили. Світлана зітхнула.

— Що в нього болить? Голова, живіт?

— Дозволь мені, — Влас, усміхнувшись, повернув голову в бік Лани. Сонячні зайчики відчайдушно билися в тенетах його волосся і від того здавалось, ніби на голові в юнака щире золото. — Наш володар застудився — спочатку все виглядало саме так, дуже буденно. Він трохи кашляв, був не таким жвавим, як завжди, але ніхто не турбувався. Наші знахарі варили якісь трави, давали йому молоко, мед… минув тиждень. Король нібито одужав. І от, одного дня… ти ж бачила нашу Змійку?

— Вашу… о, так, річку, що обвиває замок. Звісно, бачила.

— Вона дуже глибока, хоч і вузька. І вода в ній крижана. Якось володар гуляв за містом, біля Змійки, і почув крики. Тонула дівчинка, донька покоївки, він кинувся у воду, і… він добре плаває, — з відтінком гордості за свого короля переможно продовжив Влас. — Маленьку Римму було врятовано. І вона, здається, навіть не чхнула. А наш пан… у нього почалась лихоманка. Він горить вже третій день, і нічого не допомагає. Лікарі, знахарі, чаклуни — всі лише руками розводять. Король задихається, кашляє, марить, — юнак прикрив очі, немов не бажаючи бачити свій біль, віддзеркалений у блакиті радужок Борислава. — Він гине.

Лана сполотніла, тремкі пальці скрючились, як кігті хижого птаха і вчепились в торбинку, немов у рятувальне коло. Ні, сього не може бути! Але ж симптоми! Безумовно, робити висновки, спираючись на такі мізерні дані, зарано, проте збігом обставин це не назвеш. Судячи з усього почутого, у короля крупозна пневмонія — та сама хвороба, котра свого часу забрала у неї Сергійка.

Хочеш поборотися з нею, раба Божа Світлано?

Боротися? Ні, вона не хоче. Вона не лікар, вона навіть діагноз поставити не годна, вона звичайний фармацевт. Чого це вона має з чимось боротися? Споглядати на муки незнайомого їй чоловіка, у місті під назвою «Ніде», оживляючи цими картинами власний біль, ятрячи свої рани. Для чого це їй? Пора рішуче, раз і назавжди…

Так, хочу. Я не можу дозволити смерті знову перемогти життя.

— Добре. Я нічого не обіцяю, але спробую допомогти вашому повелителю.

— Врятуй його, чужинко, — раптом пристрасно видихнув на те Борислав, вдивляючись у її обличчя з жадібністю блукаючого у пітьмі, що несподівано побачив вогник-дороговказ на далекому і майже невидимому обрії. — Врятуй його для нас, і ти отримаєш усе, чого забажає твоя чаклунська душа!

— Не верзи нісенітниць, — обірвала Лана його лопотіння. — Моя чаклунська душа лишень бажає, щоб їй — тобто мені — дозволили оглянути короля.

— Слідуй за мною, — велично протрубив Борислав і, не озираючись, попрямував вузькою стежиною, що правила за вулицю в місті її снів. Світлана майже бігла, щоб поспіти за ним — такими широкими, розмашистими були кроки юного воїна. Часу на розглядини оточуючих бракувало, натомість Лана подумки жахалась тому, що вона зараз побачить. Що це за країна, де якась рада старійшин вважає себе медиками і збирає консиліум! Старійшини… у її уяві чомусь сплили сивобороді немічні старці, що, шамкаючи беззубими ротами, оголошують короля покійником тільки тому, що поняття не мають, яка в нього хвороба, і чим її лікувати. Молоко та мед, подумати тільки! До смерті залікують нещасного діда.

Сама не знаючи чому, Світлана була впевнена, що король теж деякою мірою старійшина, проте про всяк випадок вирішила уточнити.