Розділ «Глава 16»

— А ось цього тобі знати не треба, — грубі, натруджені пальці крупних рук сплелися в замок, а біла, любовно розшита червоними кетягами калини, сорочка раптом дивним чином стала здаватись яскравою на тлі шкіри Ганни, в якій не лишилось ні кровинки. — Кожен сам відповідає за себе, за свій вибір, і знає, на що йде. Зоряне теж це знає.

— Щось це мені не подобається, — замислено відзначила Лана, підводячись. — Коли б їй той вибір та боком не виліз!

— Зробила б вона інший — я б прокляла її!

— Її, не сина?

— А в сина присяга така, він вибору не має! — ткаля Ганна зітхнула, проводжаючи очима струнку фігурку Лани, і додала тихенько, так, щоб та не почула. — Як і король!

Засмучена цією розмовою, Світлана повернулась до своїх покоїв і сіла біля вікна, котре, на відміну від попереднього, було щедро розширене ледь не на всю стіну, так, що з нього було видно і круглу сторожову вежу з дозорчими, котрі статечно походжали навколо неї по кам’яному, огородженому балюстрадою, виступу, і товсті мури міста-фортеці, де тепер пройде, напевне, все її життя. Її життя… підняте, мов шкідливе кошеня, невидимою рукою у повітря, і кинуте через тисячоліття та світи невідомо куди… у що воно перетворилось? У жмут болю, у новий клубок непролитих сліз? Там вона була самітницею по своїй волі, тут вона парія через кохання. Кохання… тепер воно говорить із нею замість Господа, його вона лиш чує, а Бог мовчить… чи ні? Бог є любов — так її вчили. В Рутенії Господа називають Світлом, а її тезка Світлана є кимось на зразок Богородиці. А ще вони тут дуже шанують шлюбні узи. Королева скоро дочекається прижиттєвої канонізації через те, що чоловік її злигався з чужинкою, і буде зватися затим «Великомучениця Ія». Ось тільки очі в тої великомучениці дивні — у них постійно палає вогонь зловтіхи, так, ніби все йде, як вона того бажає, і захоплення (назвемо це так) її мужа лишень грає їй на руку. Лана пам’ятала цей погляд дуже добре — якось вони з королевою зіткнулися в коридорі; вона виходила від короля, а Ія йшла туди, задерши вгору гостре, мов спис, підборіддя, що ще гострішим видавалось від пихатого виразу пихатого ж обличчя королеви. Лана відступилась, даючи дорогу, але королева зупинилась, і стояла так доти, доки Лана не звела опущені очі, чекаючи зливи докорів чи навіть і брутальності — адже Ія мала на це право. Але нічого такого не сталось. Трохи хрипкуватим, із того ґатунку сексуальних, чуттєвих голосів, від яких мужчини божеволіють, королева спитала:

— Ну, і як він тобі?

— Даруйте? — звісно, Світлана чудово втямила, про що питала королева, і оте її «даруйте» було радше спробою відтягнути неприємну розмову — а що, як Ія дійсно повірить у її некмітливість, чи — чим дідько не жартує! — із розумінням поставиться до цієї спроби гідного відступу. Та, певно, відступ гідним не буває, а королеву не так-то й легко збити з пантелику.

— Він добрий коханець?

Бурштинові очі аж виблискували, немов там, у зіницях, оселились оті блукаючі вогники, що збивають зі шляху довірливих, необережних мандрівників та заманюють їх на болота, у трясовицю. Лані почулося чавкання — чи це не її нога, зробивши перший необережний крок, уже загрузла в баговинні?

— Мене, принаймні, він не б’є.

Ія засміялась і сміх в неї був гарним, глибоким, грудним. У ній усе було гарним, вимушено зізналась сама собі Лана, зціпивши зуби, аби не сказати щось образливе, або, спаси Біг, не заплакати. Усе — окрім того незаперечного і прикрого, лише для неї, Світлани, факту, що вона — дружина короля.

— Та він і мухи не зобидить. Я ж не про те.

— Те, про що ви питаєте, ви маєте знати краще за мене!

Королева засміялась ще дзвінкіше.

— А я не знаю, — жестом відпускаючи Світлану, сказала вона. Лана тоді все роздумувала, щоб це означало? Щире зізнання в тому, що між Ією та Олексою давно припинились інтимні стосунки? Але з чого б це королеві, стоячи посеред коридору, сповідатися в таких речах коханці свого мужа? Лана була впевнена, що Ія щось замислила, і пропасна веселість королеви була гіршою за будь-які докори. Проте обговорювати ці сумніви з Олесем Світлана не наважилась. Вона довіряла їх грайливому вітерцеві, що залітав до кімнати через широке вікно, і грався з її кучерями так ніжно, ніби гладив. Заспокоював… Хоч вітер. Королю вона ніколи не жалілась — кому потрібна коханка, яка постійно скиглить і ниє? Крім того, у Лани було дивне і не надто приємне відчуття, що їхньому з Олесем коханню судився недовгий вік. Навіщо ж отруювати короткі хвильки щастя питаннями, на які ніколи не буде відповіді, та сумнівами, які нікуди не зникають від озвучення? І Лана мовчала. Сидячи зараз на високій табуретці перед вікном, вона роздумувала над словами годувальниці Олеся про відповідальність за свій вибір. За будь-яку ціну, вирішила вона, необхідно довідатись, а що ж, за законами Рутенії, загрожує Зоряні? Ось тільки як це зробити?

Навряд чи Світозар погодиться надати їй із цього приводу безкоштовну юридичну консультацію, іронічно подумала Лана, підставляючи лице теплому диханню вітру. Стосунки між батьком та донькою чомусь нагадували вимушене перемир’я двох ворогуючих сторін, та все ж то рідна кров, а не вона — заблуда… Спитати у Романа? Визнавши отим своїм питанням, що вона почула — підслухала — його із Зоряною розмову? Ні, не годиться. Що ж, тоді… Олесь. Вона повинна знати. Лана підвелася, накинула на голову білуватий серпанок — його вона стала носити з тих пір, як хмурий Світозар заявив, що не годиться навіть чаклунці у королівських покоях ходити з непокритою головою, і визирнула у передпокій. Молоденька челядниця, що дрімала там на купі вовчих шкур, рішуче викинутих пані зі спальні, підхопилась, усім своїм заспаним виглядом демонструючи готовність прислужитись:

— Чогось бажаєте?

Лана зітхнула. Вона була абсолютно не привчена до того, що хтось виконує її розпорядження, тому і віддавати їх не вміла, попереджаючи кожен свій наказ такою кількістю прохань, що Зоряна, чуючи це, тільки досадливо морщилась. Хитрі ж покоївки, котрі мінялись на варті біля Ланиних покоїв, мов ті солдати, дарма що були зеленими, як яблучні пуп’янки у червні, дуже швидко збагнули, що пані не вміє не те що прикрикнути, а навіть твердо звеліти щось, і тому оту от поступливу готовність на безбарвних личках ніякими конкретними справами не підкріплювали. Ось і ця… Лана ковзнула поглядом по дівчачій, ще не сформованій як слід фігурці служки… Росава, здається… так її звуть… поглядає на неї з такою відданістю, що, не дай Біг, мала б хвіст — відвалився б від вихляння, а дійде до діла, і пиши пропало. Простіше було б самій сходити до Олеся, але не варто занадто часто мелькати перед очима суворої Ради Старійшин, яка останні дні у повному складі, із незмінно набурмосеним Світозаром на чолі, стирчить у покоях короля, ходить за ним по п’ятах скрізь, куди б він не вирушив би, і, якби могла, мабуть, свого шпигуна і під ліжко б запхала. Ну, то, може, хоч щось корисне дізналися б ті сивочубі старці! Бо хоч роль Ради Старійшин і декларувалася в Рутенії, як суто наглядова — про це Лані сказав Олесь, на практиці гурт пенсіонерів зосередив у своїх тремтячих пігментованих руках владу, разів у десять більшу за владу короля — більшу, тому що реальну. А владу над владою мав Світозар, Великий Магістр Ордену Сяйва, Верховний Жрець Храму Відтворення Світла, Голова Ради Старійшин — Лана, зачувши повний перелік його титулів, ледь не скам’яніла, і саме тоді вирішила триматись від нього подалі. Поки що виходило не дуже, бо це саме означало б триматися подалі й від Олекси, але ж головне — добре почати, чи не так? Лана ще раз зітхнула.

— Росаво, спитай у володаря, чи не приділить він мені хвилину своєї уваги?