Розділ «Глава 16»

— Та годі! Буде з мене фальші! Він дбає про країну? Дбає! Що, він усунувся від справ державних? Аж ніяк! Чи кохання заважає йому виносити справедливі присуди, мислити ясно та неупереджено? Аніскільки! То чому б вам усім просто не дати йому спокій! Йому і Лані?

— А шлюбні узи? Вони священні!

— А ти піди, — голос Зоряни змінився із сердитого на вкрадливий, — І нагадай про це королеві.

— То все плітки! — сторожко випалив Роман. Жінка засміялась.

— То ти ще й сліпий!

— Ти не боїшся, що тебе скарають за наклеп на королеву?

— Мене? А в чому ж наклеп? І хто це чує? Чи, може, ти ще й викажеш мене?

— Зоряно, як ти можеш припустити…

— Романе, прошу, досить вже квоктати! Уже сонце зійшло, мені пора ставати до роботи, — після свого весілля Зоряна отримала підвищення, і тепер, як управляюча, наглядала за всіма покоївками замку. — Ті ліниві дівчиська тільки і знають, що накидати на хлопців вабним оком, а як до праці, то шукай їх, як мишей, по темних норах та глухих кутках! Де всі й подінуться! А скоро бал Великого Врожаю, і роботи в палаці стільки, хоч би впоратись!

— Люба, я просто не хочу, щоб у тебе були неприємності.

— Я теж цього не хочу, — серйозно мовила Зоряна, вже відходячи — її голос, від даляючись, розчинявся у глибині коридору. — Але і від Лани не відступлюсь! Що судилося, того не минути!

Залишившись самим, Ромко ображено пробурмотів, якраз минаючи альков, у якім принишкла Світлана:

— Я, мабуть, вкрай поганий радник. Моїх порад ніхто не слухає, не кажучи вже про накази! От лихо!

Того ж дня, завітавши до урочища ткаль, Лана довго допитувалась у годувальниці, чим Зоряні загрожує дружба з нею, і що взагалі тут коїться. Проте мама Ганна виявилась тою ще партизанкою; практично на всі питання вона відповідала «я не можу сього сказати» так твердо, що всі подальші розпитування були лиш марнуванням часу. Втім, одну вельми цікаву річ Лана все ж дізналась. Королева Ія була донькою Світозара, якого ткаля Ганна давно і затято ненавиділа.

— Це давній звичай, — говорила годувальниця, аж зубами ляскаючи від «приязності» при згадці про Світозара. — У нас так вірно, так міцно держаться за давні звичаї, що інколи і руки зводить, а вірність ця вилазить боком. Завжди, від самого відтворення Світла кожен правитель мав одружитися з донькою верховного жерця. Ні про яку любов там не йдеться, се чистий розрахунок, всі це знають, а носяться ж із шлюбом цим, як дурень із глиняним свистком. Щоразу це ставало ще гірше; якщо перші дівчата з роду жерців та великих магів ще являли собою щось путнє, то кожне наступне покоління видавало на-гора таку красуню, що тільки тримайся. Ті дівчиська вже в люльці знали, що вони — майбутні королеви, і поводились відповідно — ані шани до старших, ані поваги до мужа, нічого. Ну, наша Ія всіх переплюнула. Бували гонорові панни, приміром, жінка Гурія — отого, що не повернувся з Чорного лісу, та ще цяця, але і її нинішня королева за пояс заткнула. А все чому? Бо хтось колись сказав, що закоханий король гірший за холопа! Що він, думаючи про свою любов, закине всі державні справи!

— У нас теж так вважають, — тихо сказала Світлана.

— Прекрасно! Чудово! А чим же ліпший нещасний король?! Той, хто думає про свою недолю, теж не дуже годиться в правителі, правда ж? Та хто на се зважає!

— Роман звелів Зоряні триматись від мене подалі, — сумно зізналась Лана. Очі годувальниці спалахнули.

— Ото ще мишеня! І це мій син! То що ж відповіла йому дружина?

— Сказала, не зрадить мене. Та тільки я хотіла б знати, у що їй виллється та вірність?