Розділ «Глава 14»

— А я хочу зараз! Я хочу, щоб вона, — твердий, мов зелений діамант — хоч скло ним ріж — погляд малого втупився в Лану і по спині їй побігли мурашки, — знала, що вона найогидні…

— А що ти зробив у житті, сину мій, щоб заявляти «я хочу»? — голос Олеся впав майже до шепоту, однак усе було прекрасно чутно. — Чого досяг, щоб мати право проголошувати свою волю і вимагати від оточуючих поваги до неї? Ти виграв хоч один бій? Прийняв хоча б одного разу на себе всю відповідальність за доленосне рішення, яке може виявитись найбільшою твоєю помилкою? Ти полонив серце хоча б однієї жінки? Створив щось власними руками? Ти, врешті-решт, ногавиці хоч раз одягав?

Королевич спалахнув так, що здавалось, ще мить — і на його личку згорить шкіра.

— Мій пане, це жорстоко, — тихенько дорікнула Світлана, та малий почув і це, і від її заступництва йому, певно, стало ще гірше, бо на очах закипіли злі сльози.

— Та ні, серце, — підвищуючи голос, заперечив король, — це не жорстоко. Бо правда — то зілля гірке, хоч і корисне, а на дотик вона не буває м’якою, мов пух лебединий. І мій Ярослав нехай зарубає собі на носі: перш ніж нав’язувати іншим свою волю, треба вміти підкорятись чужій; бути покірним без підлабузництва, зберігати гідність без гордині. Слід навчитись не судити людей, нічого про них не знаючи; не виносити вирок вчинкам, не відаючи їхніх мотивів; і поважати батька свого, навіть коли ти думаєш, що він неправий!

А це вже залежить від того, наскільки він неправий!

— І тільки опанувавши цю складну науку, хлопець матиме право називатися мужем, а королевич — королем. Іди, сину, до матері, і перекажи їй, що коли вона ще раз закриє двері переді мною, то я просто винесу їх разом із нею на ринкову площу. Я поки що король!

Ярослав, дивлячись собі під ноги, почовгав по пилюці до палацу.

— Надто вже круто ти з ним обійшовся.

— Ти захищаєш його? — в очах Олеся не лишилось і тіні тієї грози, що пронеслась щойно над вузеньким ґрунтовим шляхом, одне тільки щире захоплення. — Мій світлячку… А я боявся, що ти розгніваєшся. Вибач його, він ще дитина.

— Діти… вони так гостро все відчувають.

— А в тебе є діти? Десь там, далеко, звідки ти прийшла?

— Я ж казала Зоряні.

Вираз обличчя у короля із засмученого став грайливим.

— Буду щасливий довести тобі, що я — не Зоряна.

— Та ні, — Лана вдавилась смішком, який поволі, але дуже знайомо переходив у стогін. — Я не те хотіла сказати. Олесю, а може, не підемо до мами Ганни?

— Давай не підемо, — охоче пристав він на цю пропозицію. — А що будемо робити? Повернемось до палацу чи погуляємо за містом?

— За містом, — краще буде, якщо її не душитимуть стіни. Сповідь — їй зараз потрібна сповідь, потрібна, як кисень, як вода… Ось тільки чи потрібно це Олесю?

— А що ти хочеш мені розказати? — король взяв Лану за руку. — Щось болісне для тебе, важке? Не соромся, я прошу, кохана. Я прийму від тебе все.

— Усе? Як самовпевнено з твого боку — обіцяти таке, — Світлана слабко всміхнулась тремтячими вустами. — Ти не можеш знати, що я тобі розповім.