Розділ «Глава 14»

Були в Рутенії і дзеркала — не скляні, а срібні, із настільки ретельно відполірованими поверхнями, що зображення в них не викривлялось, не спотворювалось, і Лана проводила цілу годину щодня, розчісуючи коси — вона категорично відмовилась від послуг покоївки — та милуючись своїм, все ще свіжим личком. За місцевими стандартами вона була жінкою у літах, та, на її щастя, ніхто не знав, скільки їй насправді років, бо інакше її майже напевне звинуватили б у тому, що вона чарами підтримує нев’янучу на виду юність, а в очах громади це стало б ще одним доказом того, що король приворожений.

Кожен день дарував Світлані якісь відкриття; одні були приємними, інші — ні, а траплялись і такі, до яких важко було підібрати визначення. Одного разу, прямуючи в урочище ткаль — годувальниця, попри неодноразові наполегливі умовляння Олеся (о, Лана на власній шкірі відчула, яким вражаюче наполегливим він може бути!) категорично не бажала полишати свою хатку та садок із трьох яблунь і двох абрикос задля переїзду в задушливі кам’яні палати, — Лана зіткнулась із сином короля. Звісно, вона була не сама. Само собою, що Олесь проводжав її до Ганни, і цілком природно також, що малому це не сподобалось. Про що Лану і батька було сповіщено негайно і в дуже різкій формі.

Малий королевич — а на вигляд хлопець мав не більше семи років — вийшов із-за рогу крихітного будинку, де мешкав його товариш по дитячих іграх, теж син ткалі на ім’я Устина, і зупинився, загледівши татка з отією чорнявою відьмою, через яку в його мами очі постійно були на мокрому місці. Стиснувши кулачки, хлоп’ятко задріботіло маленькими босими ноженятами їм навздогін, і першим ті крихітні кроки, які шуму робили не більше, аніж політ бабки, почув Олесь. Він озирнувся і вклякнув на місці, а за ним озирнулась і Лана.

Перше, що кинулось їй у вічі — це відсутність на дитині взуття і штанів. Королевич — а зі зляканого вигляду Олеся Лана зразу пізнала, хто цей малий — був вбраний у довгу, до п’ят, полотняну сорочку. Втім, так тут одягалися всі малюки — хлопчики починали носити ногавиці щось із дванадцяти років; друге, що їй запам’яталося в цьому хлопчаку, це його очі — яскраво-зелені, надзвичайно зелені, такі, що мимоволі ставало цікаво, а де ж він їх узяв? Позичив у когось, чи що? В усякому разі, ані золоті очі королеви, ані блакитні — Олеся і близько не скидались на ці пекучі смарагди. Волосся королевич мав золоте, як і всі місцеві — тут він не зрадив традиції. Як і всі… всі, окрім короля. Адже волосся Олекси кольором скидалось на підмоклу солому, що де-не-де підсохла, і пасма світлі, але аж ніяк не золотаві, чергувалися з темно-русими, а королева взагалі була рудою. Дуже цікаво… Доки Світлана, трохи схиливши голову до лівого плеча, прискіпливо роздивлялась малого і роздумувала, щоб усе це мало означати, дитинча пішло у бій. Поспіхом випаливши традиційне «Хай-благословить-Вас-Світло-тату», голопуцьок перейшов до речей більш особистих.

— Куди це ви зібрались?

— До баби Ганни, — Олесь намагався говорити рівно, і місцями це йому вдавалося, проте щось в інтонації тривожило Лану. — Хочеш із нами?

— Ото ще! — малий капризно відкопилив нижню губу. — Що там цікавого, в тієї старої? Думаєте, я не знаю, нащо ви йдете туди, батьку?

— Думаю, що ні, — ще рівніше мовив Олесь. — І нащо ж я туди йду, на твій погляд?

Пухкенький пальчик націлився у Лану.

— Ось навіщо! Все через неї! Через неї мама плачуть, і вона винна в тому, що ви на мене уваги не звертаєте! У всіх є батьки, і в Ореста, сина Устини, і в Касяна, сина Дарини, і всі граються із синами, тільки ви, тату, геть закинули мене! А все ця клята…

— Ярославе, — промовив Олекса настільки витримано, що Лані стало ясно — він гнівається, і сила його гніву прямо пропорційна ввічливості, із якою він говорить, — чи так я вчив тебе розмовляти в присутності жінки?

— Не пам’ятаю, — нахабно сказав Ярослав, мотаючи головою і щедро розсипаючи на всі боки сяйво свого золотого волосся. — Так давно се було!

— Сину, не гніви Світло! Не далі, як вчора я був у тебе, згадай!

— У мене, та не у мами! — стояв на своєму малий.

— Твоя мати сама не схотіла мене бачити!

— Звичайно! Ви ж шляєтеся з цією сукою бозна-де, а на неї і не дивитесь, то чого ж ви чекали? Щоб мама на вас із поцілунками кидались?

Як приємно, що деякі колоритні слова дійшли до нас зі старовини у майже незмінному вигляді, чи не так, раба Божа Світлано?

Якщо ти, Всевишній, маєш на увазі слово «сучка», то особисто я не бачу в ньому нічого колоритного.

Г-м. Відповідь гідна, проте не переконлива.

— Сину, йди-но додому. Ми з тобою потім про це поговоримо.