Розділ «Глава 9»

— Я ніколи не залишу тебе з власної волі. Та «назавжди» — це небезпечне слово. Немає в природі такого поняття. Ніщо не вічне.

Тоді вона дулась на нього, ображалась, комизилась, як балуване дитя, бо ще не розуміла всю гірку і безжальну правдивість його слів, а коли зрозуміла, ще довго і затято не бажала приймати її, цю правоту. Їй дуже подобались такі поняття — «до скону, до віку, завжди». Вони подобаються всім поколінням закоханих, і слова, подібні цим, до блиску відшліфовані мільйонами вуст; вони гладенькі, немов морські камінці, випещені хвилями, і дуже легко перекочуються на язиці. Назавжди. Навіки. Ніколи не… Вони, ці словеса, дзвінкими і манливими, мов голоси міфічних сирен, переливами, привабили до себе не одне палаюче серце, яке проживало їх, пропускало їх через вуста, в сліпій вірі у те, що якраз із ним усе буде інакше. І не одне залюблене серце розбилось об тяжке усвідомлення того, що навіки і назавжди — то лиш назви, імення того, чого не буває на світі. Лана зненавиділа усі слова і — от же парадокс! — почала писати вірші одночасно, коли втратила Сергійка. Ті римовані рядки давали їй ілюзію забуття. Вона виливала свій біль на папері, і той, хоч і не зменшувався — запаси його в серці були воістину невичерпними — трохи приглушувався, нехай на ті хвилини, доки вона писала, та все ж… І в одному із своїх віршів, прозрівши дорогою ціною, Лана написала: «Я зламана. Сміються боги, бо тільки в них є „назавжди…“». Та зараз, дивлячись на чоловіка, який їй не подобався, і молоду жінку, яку вона практично не знала, що обійнявшись — бо радник уже підвівся — стояли посеред квітучого лугу, Світлана раптом до гострого поштрикування в серці захотіла, щоб у них було кохання до віку. До скону. Назавжди…

— Ви сказали — вас почуто, — оголосив Світозар, знов піднісши руки до неба. — Нехай ваше спільне подружнє життя буде осяяне сонцем, перед світлим ликом якого ви принесли свої обітниці, та зігріте коханням, яке горить у ваших серцях.

Обряд скінчився — цього їй ніхто не сказав, але Лана се відчула і в оточенні старійшин рушила до замку. На півдорозі вона озирнулась — Роман і Зоряна, взявшись за руки, брели до лісу, і той здавався вже не чорним, а трохи сіруватим, напівстертим туманною імлою. Хто в ліс, хто по дрова, промайнула в неї саркастична, з відтінком заздрості, думка, яку Лана, знову ж таки, вирішила не оголошувати.

— Прекрасні клятви, — зауважив Світозар, ні до кого не звертаючись, але чомусь поближче підійшов до Лани. — Одні з найкращих на моїй пам’яті.

— Так вони, — від здивування Світлана спіткнулась, — щоразу різні?

— Звичайно, — видно було, що Світозар теж здивувався, більше того, він вражений, як може бути вражена людина, котрій сказали, що дощ іде із землі і падає на небо. — А як же інакше? Кожен промовляє свої слова, кожен говорить за себе.

— І всі клятви віршовані?

— Віршовані? О, так, ти маєш на увазі, милозвучні? Само собою. Тільки так говорять закохані серця. Але питання твої дивують мене, чужинко. Де ти чула універсальну клятву?

— На сході, — втрутився один із трьох братів — Давид, здається, — нині кояться дивні речі. Слід доповісти про це королю.

— Якщо він одужає, — оговорив Мстислав.

— Я не зі сходу, — Лана вирішила внести нарешті ясність у плутане питання про місце, з якого вона прибула, а заодно, якщо вдасться, і про те, куди вона прибула. — Я з півночі.

— На півночі немає наших земель, — суворий тон Світозара мав значити тільки одне — «Ти знову брешеш». Лана відчула гостру потребу огризнутися.

— А хто сказав вам, що я з ваших земель? Не я, принаймні. Ви мене і не питались, самі все вирішили за мене. В цьому і полягають функції Ради Старійшин?

— Тобі краще піти звідси, коли видужає король, — висловився Горислав. — Ти чужа тут, чаклунко.

— Уже «коли»? Не «якщо»? — Світлана іронічно підвела ліву брову — цей сатанинський порух свого часу здобув їй неабияку популярність у рідному інституті. — Я можу піти хоч зараз — Рада Старійшин за своїм впливом на здоров’я короля цілком може прирівнятись до дії проносного!

Що таке проносне, тут, видимо, також не знали, проте суть Ланиної погрози вхопили дуже точно. Горислав підозріло швидко відказав:

— Та ні, я мав на увазі, залишайся, скільки завгодно, я не…

— Якщо говорите «забирайся», маючи на увазі «залишайся», дуже цікаво було б почути, що ви кажете, маючи на увазі «йди геть»!

Суперечка увірвалась, бо біля брами, до якої, за обміном шпильками, вони дійшли якось непомітно, їх перейняв Борислав. Обличчя юного чатового сказало Лані все, чого вона чути не хотіла і дуже боялась все ж таки почути: