Розділ «Глава 9»

— Зробити що?

— Малятко.

Зоряна не стояла, склавши руки — упродовж цієї чудернацької розмови вона допомогла Лані надіти сорочку та зав’язати пасок на рясній спідниці; дерев’яним гребінцем розчесала їй довге, до колін, кучеряве волосся, обвила її шию намистом і закріпила на голові своєї пані вінець. Тепер Світлана виглядала достеменно так, як тим ранком, коли увійшла в місто.

— Вибач, Зоряно, та я…

— Поки ви замість дитяти плекаєте свій біль, вже не знаю, від чого чи від кого він народжений, у вашому житті не станеться нічого хорошого. І якби у вас було дитя, ви ніколи б не поставили того питання, про нашу Землю. Коли твоя кровиночка ще мала, і ти, лежачи навзнак, тримаєш її за руки, а вона тупцяє крихітними ніжками по твоєму животу, тобі не боляче, це як поцілунок світла, і ти смієшся від повноти життя. Безумовно, якщо дитина виросте і в сімнадцять літ надумається бігати по матері, тій уже буде не смішно, а боляче. Колись ми, люди, станемо дорослими, і неодмінно завдамо болю нашій Праматері. Колись — та не тепер. Поки ми ще малі. Земля ще сміється.

Щось є в цих словах, думала Світлана, босоніж перетинаючи той самий підвісний міст, який привів її у цю фортецю. В тому часі, звідки вона, Земля давно не сміється, а стогне, вмиваючись кривавими сльозами. І наскільки ще вистачить терпіння у Праматері, як довго вона буде карати своїх нерозумних дітей, вибухаючи вулканами, заливаючись повенями, палаючи гнівною спекою і обдаючи крижаним холодом, перш ніж знищить їх остаточно, і сама загине разом із ними? Лана роздумувала про це і тоді, коли вони із Зоряною, яка так і не вдягла нічого, окрім тієї напівпрозорої сорочки по самі п’яти, в якій будила «свою пані», вийшли на квітуче поле і спустились до річки, холодна вода якої застудила короля. Зблизька Змійка, з обох боків оздоблена жовтими смужками дрібненького піску, видавалась не такою вже й вузькою, і, якщо витримувати до кінця порівняння з рептилією, скидалась радше не на тоненького вужика, а на ситого, лінивого удава, що перетравлює їжу, марно намагаючись зігріти численні кільця свого холоднокровного тіла під пекучим літнім сонцем. Утім, сонце ще не зійшло — воно лиш’ окреслило небосхил багряною лінією, немов поклавши пунктирні стібки там, де за кілька хвилин мав з’явитися рівний рожевий шов першого сонячного промінця.

— А чому на тобі немає ніяких прикрас? — пошепки поцікавилась Світлана у Зоряни. — Навіть сукні пристойної немає, не кажучи вже про весільну?

— А чому ви шепочете? — доволі голосно озвалась покоївка. — Боїтесь розбудити Світло? Не бійтесь, ви ж бачите, воно прокинулось, воно народжується. Богиня Ночі вже пішла. А ось і Рада Старійшин! — екзальтовано вигукнула Зоряна. — А Роман разом із ними чи ні? Ви його зрите?

— Зрю, — відказала Світлана, подумавши, що всі її київські друзі — а чи були це, власне, друзі, чи просто знайомці, колеги? — зі сміху померли б, зачувши від неї такі стародавні звороти. То чому ж вона почувається так, ніби ці слова жили, дрімаючи, у глибинній пам’яті її єства, і прокинулись, дочекавшись слушного часу? — Він там, серед них. Я бачу його чорняву голову серед білявих маківок. Ти що, сумнівалась, чи прийде він?

Наречена знітилась.

— Я мала сумніви, — тихо зізналась вона. — Він рицар, хоч і радник, а я проста служка. Я йому не пара.

Цікава обмовка, — відзначила Лана, — рицар, хоч і радник. Видно по всьому, що і в далекі часи саме лише вміння плескати язиком не надто віталось, і в переліку почесних професій фах Романа не займав вищий щабель. Чи причина тут в іншому, а все те вона собі надумала, керуючись виключно особистими почуттями до радника? Може, він рицар плаща та кинджала, ще хотіла спитати Лана, проте утрималась, знаючи наперед, що іронії Зоряна не розпізнає, зате відчує єхидство в голосі дружки, і їй буде неприємно. Натомість вона промовила:

— Ти так і не відповіла на моє питання.

— Які прикраси потрібні нареченій в день, коли єдина і найголовніша прикраса — вона сама? — Зоряна трусонула головою, і розкішний, золотавий водоспад сяючого волосся полився по плечах рівними, гладенькими струменями. — І які шати своєю пишнотою можуть заступити усе багатство люблячого серця? Дивіться краще на обряд, пані. Зараз буде цікаво. Сподіваюсь, Роман пройде випробування.

Світлана повернула голову в той бік, купа дідків переходила міст з явним наміром приєднатись до жінок, а наречений чомусь спускавсь до річкового берега з іншого боку, так, щоб його і Зоряну розділяла вода.

— А що, може не пройти? — спитала Лана з інтересом.

Її довге волосся падало на очі, а срібні підвіски на скронях дрижали, наче сльози на кінчиках вій засмученої красуні. Одежа її, хоч і чиста та свіжа, погано захищала від вранішньої вологи в повітрі; примруживши очі, щоб від холодного вітру вони не сльозились, Лана спостерігала за тим, як Світозар, вишикувавши півколом сімох своїх старійшин, став напроти них, обличчям до сходу, і підніс руки долонями до неба, немов — хоча чому ж немов? — язичеський жрець. Свої шикарні сап’янові чоботи він десь залишив і — от же дивина — босий, здавався ледь не вищим, ніж на отих вражаючих підборах. Доки він щось говорив — що саме, Світлана не чула, хоч і стояла дуже близько, так близько, що бачила, як ворушаться його вуста і вуса колишуться, мов очерет від вітру, — Зоряна мовчала, а як тільки він замовк, наречена негайно відмовила:

— Досі не траплялося такого, щоб котрийсь чоловік не пройшов. Але все в житті буває вперше — ви ж знаєте.

Та знаю. На жаль.

— А в чому полягає… що він робить?