Розділ «Глава 3. В середині веселки»

— Ти зустрінеш скоро й причину своїх змін, і першопричину усіх подій, що виникли деякий час тому.

Що можна було зробити, як використати його пояснення? Мій гуру відпускав поради тільки дозовано й залишав у моєму мозку місце для плідних роздумів над вищим змістом дрібних подій. Я продовжувала малювати кольорову абетку свого життя. Я відкрила, що від людей можна було багато чому навчитися. Сірих людей майже не було, і за тиждень інтенсивного спілкування мені трапився лише один такий індивід. Мій черговий потенційний друг був украй посередненьким. Переді мною, жваво жестикулюючи, сидів типовий Казанова місцевого пошиву, гуртожитського рівня, той, що перемагає тільки завдяки своєму невпинному напорові та вдалим мовним зворотам. Він, безсумнівно, досягав успіху в словесних атаках, бо говорив складно й солодко, інколи прикриваючи очі та погойдуючись у такт своїй брехні, а інколи, навпаки, відчував неабияке піднесення: його очі розгоралися, руки літали, мов у сурдоперекладі, жилка на лобі набухала, а на щоці тремтів м’яз. Мені було цікаво рівно перших тридцять хвилин, а потім я почала відчувати легке роздратування. Ми брехали одне одному за давно заяложеною схемою. Що буде далі, я могла намалювати з заплющеними очима.

— В тебе було багато чоловіків? — він швидко закінчив вступну частину та перейшов до суті.

Я вирішила, що необхідно зашарітися і мовчки опустити очі донизу. Невже йому хтось правдиво відповідав на це запитання?

— Ну що ти, ми ж з тобою сучасні люди, — продовжував свій напрямок, — а ще — я хочу з тобою дружити.

Він розцінив моє мовчання як збентеження і відчув новий прилив енергії. Ще кілька подібних банальностей, і мене б почало нудити. Я тупо мовчала та сподівалася, що він самотужки викрутиться з мого мовчання. Він чогось чекав, розглядав мене, хоч я здавалася йому легкою здобиччю. На його погляд, треба було тільки трошки підтиснути. Я не стала йому заважати, але він стомився від монологу. Зворотного зв’язку не відбулося, і він покликав на допомогу свій інтелект. Дивився на мене з явним вичікуванням, я відповідала йому чесним та відкритим поглядом. Впевнена, що моя аура дорівнювала нулю, мені не було навіть цікаво. Він виявився енергійним, і через дві-три хвилини його мозкова діяльність помітно пожвавішала.

— Твій чоловік у тебе перший? Ти його колись зраджувала? — він все-таки хотів з’ясувати антологію моїх статевих стосунків.

Ну, що тут скажеш? Відповіла — так, ні. Що мало означати: «Чоловік у мене перший і єдиний». Сподівалася, що не повірить. Але щось трапилося: він очманіло зміряв мене поглядом, наче прикидаючи, чи можливо таке в моєму підстаркуватому віці. Я майже не користувалася косметикою, ніколи не фарбувала волосся, заплітала косу, голила ноги, але носила довгі спідниці, — мій зовнішній вигляд спантеличував його. Нормальна жінка, на мій погляд, ніколи не вела підрахунку й не теревенила на таку делікатну тему. В нього ж, здається, були інші думки з цього приводу.

— А чому? — він повірив. — Вибач за дурне запитання, але мені цікаво: тобі просто не щастить чи ти вважаєш, що це гріх?

— Просто не хочу, — зовсім занудьгувала я.

Знала напевне, що він належав до вимираючої нині породи чоловіків, яким для живлення організму потрібні все нові й нові жінки. Це нечастий для сучасності типаж звабника та серцеїда, якому секс з новою особою був цікавіший за гру на комп’ютері чи інсталяцію нового диску. Він хотів мене досить довго, його аура невпинно випромінювала яскраві кольори всю останню годину, але поступово зменшувалась у розмірах. Йому здалося, що після сексу я потягну його прямісінько в загс, і він буде змушений пояснювати, що нічого мені не обіцяв, що в нього сім’я і троє дітей…

Ще трохи — і йому передадуться моя нудьга та бажання піти звідси самому. Не стала його стримувати.

— Даси свій телефон? — без ентузіазму спитав на прощання.

— У мене нема.

Він полегшено зітхнув. Щоб роздивитися мою брехню, не треба було екстрасенсорних здібностей.

— Якось зустрінемось? — завершував свій марафон.

— Можливо, — люб’язно усміхнулась йому.

— Візьми мій робочий телефон, — розщедрився він. — Надумаєш — подзвониш.

Я прикинула, що буде швидше: пояснювати, чому не буду дзвонити, чи записати на папірці будь-які цифри й викинути через хвилину. Зупинилася на другому. Усі були задоволені. Він ніколи не подзвонив. Я вирішила забути його, як тільки він зникне за першою будівлею.

День виявився не дуже вдалим. Захотілося спробувати послуги косметичного салону. Після того, як дізналася, що в мене «запущене обличчя» та «розвинений целюліт», ще виявилося, що страждаю на клаустрофобію. Коли приємна жіночка з янгольським личком завантажила моє тіло в загадковий пристрій, залишивши на волі тільки голову, я ледь не вмерла за перші п’ять хвилин, а наступні п’ятнадцять — моя голова не працювала від страху. Я тільки нагадувала жіночці, щоб вона ані на хвильку не виходила й не залишала мене саму. Апарат шипів, обдавав моє тіло парою, купа металопластмаси грізно нависала наді мною, і думки скував страшний параліч. Але я ще ніколи не була така щаслива, як у той момент, коли мене витягли з апарата в широкій світ.