Розділ «Глава 1. Його музика»

— Я вже хочу, — миттєво погодилася я.

— Не одразу, — м’яко заперечив він, — а коли ви дозрієте.

З ним було легко. Я пам’ятала, що жінки будь-якого віку втрачали розум протягом п’яти хвилин спілкування, шукали приводу зустрітися з ним, телефонували йому безперервно, але це було приємне божевілля. Я сама пам’ятала, як колись розчинялася в цьому чоловікові, довіряла йому, як собі, хоча останнє було абсолютно зайвим. Хотіла згадати, яке саме почуття керувало мною у часи туманної юності, що примушувало мене колись страждати. Була близька до того, щоб пригадати свої емоційні бурі, але не змогла цього зробити: стільки спокою випромінювала його фігура. Він мене не згадав.

У принципі я не образилася. Мене перестали впізнавати років зо два. Перестали вітатися на вулиці, дзвонити по телефону, розмовляти в метро. Важко сказати, що було причиною, можливо те, що я почала їздити на авто, відпустила волосся, схудла на десять кілограмів, начепила модні окуляри й стала сухою суворою бізнес-леді. Дивно, що саме в цьому образі я стала популярною, бо коли була рум’яною, молодою та веселою, жилося мені набагато важче.

Він зустрівся мені на відповідальному етапі життя, коли я мала приймати дорослі рішення, але не могла цього зробити майже фізично. По закінченні університету я зовсім не уявляла, який великий світ та яке важке життя. Я здогадувалася, що життя складається не тільки з рожевої вати, але не була в цьому впевнена, і тому писала диплом, слухала альтернативну музику, пиячила з приятельками, зустрічалася з неформальними хлопцями й не знала, де притулитися. Проблема полягала ще й у тому, чим саме я хочу зайнятися і чи хочу я працювати. Мене раді були бачити майже усюди, а мій постійний дещо депресивний стан, притаманний молодості, підштовхував мене до чергової помилки. Я почала замислюватися над швидкістю життя, пенсійним віком і вирішила покласти трудову книжку в пристойну контору з науковими пенсійними надбавками. Зараз мені моторошно від одної думки про роботу в подібній структурі, але в ті далекі часи така ідея здавалася дуже вдалою. Серед купи чоловіків-друзів у мене, звісно ж, було багато адміністраторів і просто важливих людей. Вони ставилися до мене непогано та інколи пропонували роботу або спільне проведення дозвілля.

Приблизно десять років тому сонячним весняним ранком я привела себе у повну готовність впевнити кого завгодно у тому, що мені потрібно, і набрала знайомий номер телефону. Той, кому я дзвонила, був на місці. Він згадав мене невдовзі після того, як почув моє ім’я, і був згоден зустрітися у будь-який зручний для мене час. Я чомусь вірила цьому майстрові слова, відклала інші візити й поїхала на зустріч, яка, на мою думку, мала стати доленосною.

Зайшла до кабінету, подумки вітаючи себе з перемогою.

— Сідайте, — обережно запропонував він.

З першої нашої зустрічі він підкорив мене вмінням вести розмову. Він не промовляв, а солодко співав. Геть усе від жестів до форми його носа дихало незвичною інтелігентністю. Невдовзі я почала губити нитку подій і стежила тільки за змінами в його голосі, дивилася у його прозорі блакитні очі, думаючи, що переді мною справжній янгол. До зустрічі з ним я перетиналася лише з приємними та янголоподібними особами, але вони здавалися мені нудними. А з таким чоловіком було приємно говорити і про роботу, і про мої та його переконання, і про погоду, і просто мовчати. Я не сумнівалася, що в той день знов, як і завжди, почнеться шквал компліментів, від яких я розтану, мов мармелад, і забуду, навіщо приходила. Звісно, я не зрозуміла виразу його обличчя і невеселого настрою. У мене взагалі нерозвинена інтуїція, а з чоловіками, що мені хоч трошки подобаються, я зовсім неадекватно сприймаю світ.

Він розпочав традиційний кількахвилинний монолог.

Я примружила очі, готуючись до чергової порції меду на вуха, і вдихнула запах яблуневого цвіту, що рясно сипався у відчинене вікно. Сонячні промінці бігали по підвіконню, на тумбах стояли квітучі вазони, вітер колисав білосніжні штори — все було таке затишне, що хотілося тут залишитися. Голос мого співбесідника лився м’яко, але дещо повільно, він інколи робив довгі паузи і дивився на мене.

Я не була впевнена, що слухаю його уважно, але окремі речення, що доходили до моєї свідомості, зовсім мені не подобалися. Здається, я почула такі жахливі словосполучення, що не могли стосуватися мене: «людина з вулиці», «людина без імені». Я особисто вважала, що для путівки в життя достатньо того, що в мене вже є, тому зосередилася і почала складати слова в речення. Точнісінько так він і продовжував:

— Зрозумійте, любонько, щоб отримати хорошу роботу, замало бути молодою, звабливою і енергійною. Недостатньо, навіть, такого дивного поєднання краси та розуму, як у Вас. Пробачте, але нікого не хвилюють і Ваші інтелектуальні здібності, і потенційні наукові досягнення. У нас у всіх є діти…

Боже, подумала я, якщо Ти є — не дай мені вмерти на цьому ж місці в цю ж мить. Свята й проста правда вразила мене, і я оніміла. Квінтесенція усіх моїх сподівань у кількох відвертих фразах… Далі я майже не слухала, бо все наступне було тільки зайвими словами заспокоєння. Я з болем подивилася у вікно. Хотілося надвір, але, мабуть, встати й піти просто зараз було б не коректно, тому мусила сидіти на високому стільці, потіти від задухи та поганого настрою і слухати, слухати про себе нові, але такі очевидні речі… Його жорсткі слова падали на благодатний грунт моєї депресії, і замість того, щоб вийти за двері й одразу все забути, я прилипла до стільця. Дивилася на порожній посуд: їсти було нічого, від розчинної кави натщесерце мене починало нудити, а від розмови починалася мігрень. У принципі, я все знала сама, але сподівалася, що жорстока правда життя мене не зачепить, бо я мала свою особисту дорогу й особисті переконання, що базувалися на романтичних історіях та модних тоді мексиканських серіалах. До мене ще не дійшло, що варіант Попелюшки на мене не розрахований, і я довірливо тикалася щенячою підсліпуватою мордочкою в такі місця, куди розумна людина навіть ногою не ступить. Я повинна була дякувати за несподівану чесність і за те, що цей чоловік дав мені змогу подорослішати й перестати страждати через необгрунтовану філантропію.

Я, звісно, була вдячна за те, що можна більше не мріяти марно, та хто знає, як швидко впав мій повітряний палац і як сильно він зачепив мою голову. Кілька місяців згайнованого часу, сил, зайво розтрачених емоцій, грошей на проїзд — й жодної перспективи. «Не дав мені Бог нічого», — це для мене підходить. Мені стало дуже шкода себе. Далі я цілком віддалася сумним розмислам про навколишній світ, і думки одразу вишикувалися у стрункий рядок, фарби настрою вималювали глибоку сіру яму. Сумнівів майже не залишалося: депресія вхопила мене у міцні пазурі. А ще я зрозуміла, що ми з нею — подруги надовго. Пересічній людині (це мені та ще кільком мільйонам, схожим на мене), як виявилось, нікуди не можна припаятись: нема жодної щілини, де б не вимагалося Високого дзвінка й поблажливого зауваження, що я — хороша дівчинка. Але дзвінок — це тільки початок гри. Професійна кастовість, помножена на принцип чіткої територіальності — от і маєте глухий кут та перспективу все життя розбивати лобом його міцні мури.

Він сидів поруч, невинний і щирий янгол, небожитель без прописки. Навпроти страждала я: теж янгол, тільки місцевий, «нічий». А між нами — маленький столик та прірва-катастрофа постсовєтського суспільства. Я мала залишити його вершити великі справи, а сама піти у той бік, де я — хтось і щось без дзвінків та ускладнень. Чоловік навпроти не зронив ні пір’їни інтелігентності та порядності, не став морочити мене ще кілька місяців чи років надією, що мені набридне оббивати пороги та ходити без результату, а може, інтуїція підказала йому, що так просто я не відчеплюся і буду заважати йому працювати доти, поки мені не пояснять чітко: хто я і де моє місце.

Коли він, нарешті, перестав говорити, я вже знала, що затримуватись нема чого.

Депресувати було модно. Я плутала роботу й задоволення, закохувалася в усіх поспіль з перших трьох хвилин знайомства, доки не зрозуміла, що моє тісне спілкування з чоловіками — це не те й не інше, а суцільний сумбур та безладдя.

— Про що ви так глибоко замислилися? — з’явився гуру з тацями смачних страв.

Його, мабуть, довго не було, і я встигла зануритися у спогади.