Розділ «Глава 1. Його музика»

— Співаю, як бачите.

— І все?

Спочатку я не вірила своїм очам, а зараз вухам, мені все здавалося, що я помиляюся.

— А що вас так дивує? Я роблю те, що подобається, знаєте, як у рекламі.

— Але ж це життя, а не реклама, його не можна вигадати.

— Чому?

Він вимотував мене своєю простотою.

— Я пам’ятаю вас зовсім іншим, — сказала я і подумки продовжила: «самозакоханим снобом».

Дякувати Богові, чоловік мене не пам’ятав, але себе не забув.

— Так, я був не таким. Я теж досить довго писав, читав, щось проповідував, доки одного ранку не прокинувся і не зрозумів, що йшов не туди, не те говорив, жив не з тією жінкою і спілкувався не з тими людьми.

Нічого собі, заявочка! Що ж спонукало прозріння? Я подивилася на чоловіка ще раз і зрозуміла причину свого здивування: колір його очей. Безтурботна блакить і вольовий порив — який різкий контраст у порівнянні з колишньою холодною прозорістю завжди відчуженого погляду.

— Гадаю, це була дуже значна подія.

— Значна особисто для мене, але непомітна для більшості. Я б ніколи не зробив відкриття сам, але мені допомогли… Ви розумієтеся на людях?

— Ні, — сказала я абсолютно щиро.

Справді, я не орієнтувалася в людях, їх словах, вчинках. Я наробила стільки помилок у своєму житті й зіпсувала стільки життєвих шляхів інших людей, що останнім часом не шукаю особистого щастя, не сподіваюся здійснити своє особливе призначення.

— Помітно, але сьогодні ви не помилилися. Наша зустріч не зовсім випадкова: звісно, не все заплановано, але є ключові моменти, на яких базується життя. Можна використовувати ці моменти і вносити необхідні зміни, а можна пропускати, ігнорувати, а тільки з часом тужити за тим, чого нема.

— Ви — гуру? — здогадалася я.

— Щось на зразок, — погодився він.

— Ви будете мене чомусь вчити?

— Якщо ви захочете.