Розділ «Глава 1. Його музика»

До нього звернувся іспанською мовою один із колег, і, коли він повернув голову, я впізнала цей профіль. Впізнала та ледь не зомліла.

— Не може бути…

Він почув, усміхнувся і почав грати. Я зрозуміла, чому мене так зачепила його музика — він пропускав її через себе, він не просто грав, а вкладав усього себе у звуки струн, і я відчула, що він багато чого пережив і був щирий у своїх переживаннях. Сумнівів у мене майже не було: ми неодноразово зустрічалися, але для нього це, мабуть справді було в іншому житті. Доки пісня тривала, я перевіряла свій здогад. Те, як чоловік рухався, як говорив, як поводився, безсумнівно підтверджувало мою думку.

Але те, що він зустрівся мені в переході в особі вуличного співака, збивало з пантелику. Він трохи погладшав за останні десять років, але все інше залишилося: його неймовірна чарівність, вміння подати себе, і моя зацікавленість.

— Я вас упізнала, — промовила я, тільки пісня скінчилася.

— Справді? — він зняв гітару і потер долоні.

— Ви працювали в університеті.

Кілька допитливих очей повернулися в наш бік. Чоловік одразу щось сказав своїм друзям і звернувся до мене:

— Хочете кави?

Мене вже нудило від кави, яку я безперестанку пила протягом останніх днів, але не могла втриматися від спокуси поспілкуватися: сподівалася послухати цікаву історію, хоча б тому, що на його правій руці блищав оригінальний перстень, зовсім не такий, як він носив раніше (я чомусь пам’ятала його простеньку обручку, мабуть, тому, що завжди звертаю увагу тільки на дрібниці).

Я пам’ятала його гумористом і серцеїдом, визнаним знавцем жінок та їх таємниць, класним спеціалістом та широким ерудитом. Здавалося, в нього було все, виявилося — все, крім гарної пам’яті. Ми неодноразово зустрічалися років десять тому, в не найкращий для мене період життя, коли я була занадто молода, нерозумна і хаотична. Він завдав мені немалих страждань, і лише згодом я збагнула, що маю йому дякувати. Я пам’ятала одну нашу бесіду від першого до останнього слова, і вона заважала мені сприймати його у теперішньому часі. Я згадувала все більше деталей, але він геть усе повитрушував з пам’яті. Забудькуватість — зручна та звична чоловіча риса. Щоб не зробив — не має значення, все одно завтра усе забуде. Ця чисто чоловіча звичка часто дратувала мене в різних життєвих ситуаціях, але цього разу все складалося добре для мене. Я його знала, а він мене — ні. Виходить, я була у кращому становищі. З цим чоловіком дуже хотілося погомоніти: можливо, якусь родзинку з його історії вичавлю для своїх пліток, які збираю для світських новин, а, можливо, втішу свою жіночу жагу до цікавих колізій з карколомними поворотами.

— А ви все ходите по людях, пишете? — не без співчуття спитав мене з годину тому один з його колишніх колег і навіть трохи скривився, так не подобалось йому моє заняття. Він рухався останні десять років тільки з дому до кабінету й назад, не міняв траєкторії і знайомих, не замислювався над змістом свого життя, але вважав, що ті, хто рухається в житті більше — тільки розтринькують свою енергію.

— Так. Роблю те, що мені подобається, — звично відповіла я.

— Ви дуже зайняті?

— Так.

— А у нас (тобто у ВУЗІ) працювати не хочете? — несподівано запропонував він.

Я не одразу знайшла, що відповісти. Колись прагнула цього найбільше за все, але час минув, усе змінилося, і хотілося відправити його разом з люб’язними пропозиціями якнайдалі.

— О, — почала я, — дуже вдячна вам, але не думаю, що зможу працювати на такій відповідальній роботі. В мене дуже мало часу, а вік вже не той…

— Не кокетуйте, — він помішав цукор у чаї.

— Чому?