Розділ «Глава 12. По той бік дзеркала»

— Знаю.

— Ти зараз когось любиш? — не здавалася Люся.

— Так, — не збрехав Сергій.

— Це вона? — поставила суто жіноче питання. — Це твоя Марго? Із-за неї ти мене ніколи не полюбиш?

Сергій знав, що жінки бувають несамовиті. Люся вже сама чітко відповіла йому на питання, але чекала чогось. Він, у силу природної інтелігентності, не міг ні підтвердити її слова, ні заперечувати. Люся захлюпала й різкими рухами почала збирати валізи. Вечоріло, Сергію стало її шкода.

— Куди ти підеш?

— А що тобі до цього?

От, жінки, спочатку кажуть — ми тільки друзі, а через день плачуть — ми коханці й ти мені винен.

— Я не змушую тебе йти невідомо куди на ніч глядячи. Можеш побути тут, доки не знайдеш квартири, — тільки не зволікай з цим, будь ласка.

Вона подивилася на нього як на ненормального:

— Ти гадаєш, мені нема де подітися? Краще я піду до подруги! Краще зніму номер в готелі, а ти залишайся зі своєї мімічною коханою!

Він тільки розвів руками: імпульсивність — чисто жіноча риса, хай іде, куди хоче. Поставив квіти у вазу, розрізав торт і почав вечеряти.

— Хочеш шматочок торту? — гукнув він з кухні.

Люся нічого не відповіла. На диво швидко спакувалася і гордо залишила його оселю. Сергій відчув полегшення і потягнувся до телефону. Знову знайомі цифри, п’ять довгих гудків і рівний голос Марго: «Зараз мене немає вдома, залиште, будь ласка, повідомлення». Він знов не знайшов, що відповісти. Її не було ні вранці, ні ввечері. Можливо, живе в якогось хлопця. Сергій не знав напевне, скільки вони не бачилися, багато чого могло змінитися, але ніхто не забороняв йому дзвонити. Хоча Марго й сама могла передзвонити у відповідь на його минулий дзвоник; він вирішив розібратися, що й до чого. Ще раз набрав її номер і видихнув:

— Привіт, як справи? Ми дуже давно не бачилися… Передзвони мені, буду чекати.