Розділ «27»

— Усе готове, Андрію Андрійовичу. Почнемо. З Богом!

Андрій Андрійович кивнув головою в бік Юлія:

— Чому він мовчить?

— Перепрошую? — професор глянув на Шульгу, і той іронічно запитав, підкреслено чітко вимовляючи кожне слово:

— Кричати в моєму становищі пристойніше?

Чоловік-ящірка люто зиркнув у той бік, звідкіля долинув сміх одного з помічників, і крижаним тоном наказав:

— Починайте.

Обидва ліжка одночасно спрямували до широкої прямокутної шафи з металу і пластику.

Коли голова Юлія опинилась якраз під низеньким овальним склепінням приладу-шафи, Вельф зрозумів, що ця «арка» смертельно небезпечна. Саме від неї тягнулися до нього жорсткі хвилі пружних джгутиків — чужих думок, відірваних від тіла. Скеровані нелюдською силою, лізли в голову, уперто намагались знайти місце й закріпитися там, але, потрапляючи на вже зайняті ділянки, розбивали їх на друзки жахливого безладу.

Тільки тепер Вельф збагнув, яку ювелірну роботу виконав Тровік — його особистість під час вживлення до Юлія не зруйнувала мозку, не порушила крихких зв’язків, а ці «розумники» в білих халатах ніби навпіл розрубали голову бойовими сокирами.

Якийсь час чаклунові вдавалося протидіяти розпаду, неймовірними зусиллями він утримував рештки свідомості, що розсипалися, звужуючись до кількох чудом уцілілих клаптиків.

«Зроблять-таки з мене повного ідіота…» — крихітною крижинкою розтанула остання думка Юлія.

Чародій сподівався протриматися довше, але тільки встиг зауважити: «Тепер Тровік може…» — як темрява все поглинула.

Повністю.