Розділ «27»

— Я, — ще здалеку злякано відповіла дівчина в білому накрохмаленому халатику й такій же чепурній шапочці.

— І що сталося?

— Коли?

— Уночі!

— Нічого, — вона підвелася з-за письмового столика з телефоном і лампою й задріботіла каблучками назустріч професоровому роздратуванню, відводячи очі від скляного погляду його окулярів. — Нічого, зовсім нічого. Все було тихо, я не спускала очей. Не відходила навіть, коли Андрію Андрійовичу погіршало…

Вуселко підніс міцно стиснений кулак до рота, покусав його зубами, злісно дивлячись на Шульгу, який сидів незвично прямо, не торкаючись спинки крісла.

— Я довго йшов до своєї мети, — мовив загрозливо, — і не зупинюся через якісь дрібниці… Катю, — звернувся до дівчини, — поклич-но сюди хлопців з качалкою, а потім затримай у моєму кабінеті пана з міністерства. Розваж, принеси кави, постарайся.

Молоденька наполохана Катерина побігла виконувати наказ, Шульга спитав, повільно добираючи слова:

— Що ви збираєтеся… робити?

Професор зняв окуляри і, стомлено стуливши повіки, потер перенісся. Співчутливо оглянув Юлія і звернувся ніби до себе, а не до нього:

— Я вже не в тому віці, коли можна без кінця починати все спочатку…

— Ви хочете… присилувати мене? — Шульга підвівся. — А як же той… пан з міністерства? — швидко попрямував до кабінету, але за два кроки до дверей його перехопили четверо здорованів у білих халатах.

Кілька хвилин боротьби — і міцно припнутого до ліжка на колесах Шульгу покотили подалі від професорського кабінету. Працювали майстерно, майже без шуму, лише тихенько перемовлялися.

Вуселко підняв з підлоги затоптану білу шапочку, вдарив нею об стегно, дбайливо обтрусив, узявся за дверну ручку, але передумав і пішов за гевалами, по-старечому буркочучи собі під ніс:

— Він підпише. Опісля… Якщо все вдасться. Якщо…

У лабораторії, великій, але затісній від надмірної кількості приладів, інші моторні хлопці, габаритами трохи менші за перших, уже приклеювали до голови прив'язаного до каталки Шульги тонкі кольорові проводочки та гумові мацаки.

Поруч, на точнісінько такій самій качалці лежав худий, страшенно виснажений чоловік у сіро-зеленій піжамі. Щупальця та дротики повністю обплели його лоб, скроні ж затуляло рідке мишасте волосся.

Молодики, що з усіх боків пообліплювали дивну навіть на вигляд техніку, непогано справлялися з роботою. Уривчасто лунали фрази, в яких переважали незнайомі слова, як-от: томограф, мозкова матриця, ядерно-магнітний резонанс. Вельфа дратувало, що Шульга не розуміє змісту правильно побудованих речень на своїй рідній мові.

Чоловік у піжамі трохи підвівся, сперся на лікоть — отже, його не прив'язали — такий висохлий, що навіть куценький лікарняний одяг здавався на ньому завеликим. Цього бідолаху Юлій тут уже зустрічав: упізнав спотворене гримасою болю обличчя, метушливі нервові пальці. Хворий намагався зазирнути в очі Шульги, але той метушливо переводив погляд з одного предмета на інший, як людина, що розпачливо шукає порятунку.

Збоку підійшов Вуселко, кумедно-урочисто взяв хворого за руку, змусив лягти: