Розділ «22»

Вельф уперше подивився на нього доброзичливо:

— Не прикидайся, що не знаєш моїх думок, я відчув, як ти обнишпорив мозок.

Це зауваження анітрохи не збентежено Тровіка.

— Твоя правда, — мовив він і звернувся до дівчини: — Огнеславо, будь ласка, візьми його за руку.

Тихий приємний сміх здивував дівчину — вона вперше почула таке від Вельфа. Звела брови, однією рукою взяла його холодну долоню.

Вельф іронічно мовив, дивлячись у стелю:

— Гадаєш, тепер не думатиму про неї?

— Принаймні, знатимеш, що стоїть поруч і не переживатимеш за неї, — Тровік знову провів руками над його головою, і Вельф змовк. Із заплющеними очима він здавався сплячим. Запанувала абсолютна тиша, Вельф задихав ще повільніше.

Повітря під пальцями юнака-чародія тонко загуділо, задзвеніло бджолиним лугом, наповнилося сіточкою крихітних блискотливих кристаликів, між якими засяяли, відбиваючись один в одному, світлові промінчики. Тровік відступив назад — прозоре марево відсунулося разом із його руками.

Вельф не рухався, але кисть, якою тримався за руку Огнеслави, напружено здригнулася, чоло вкрилося рясними краплинами поту. Міцно стискаючи долоню чаклуна, вільною рукою дівчина підняла поділ сукні, потому передумала, опустила — і витерла його спітнілий лоб густим пасмом свого волосся.

Вельф напружився ще більше, а Тровік обдарував дівчину таким поглядом, що вона прожогом забрала свої руді кучері з блідого, враз змарнілого обличчя.

Нарешті сітка мерехтливих камінчиків згасла й розтанула. Вельф звично сів, неспішно підняв повіки, здивовано вивільнив свою руку з її вологої долоні, ніби міг не розуміти — як сталося, що вони сплелися.

Тровік дістав із шафи ще один келих, наповнений каламутно-білою, як молоко, рідиною, передав Огнеславі, а та — Вельфові. Він мовчки взяв, подивився так, ніби знову хотів сказати: «З твоїх рук я випив би й отруту». За хвилину повернув порожній келих і витягнувся всім тілом, заклавши руки за голову. Темні очі глузливо заіскрилися, коли мовив до Тровіка:

— Не боїшся, що дав мені таку владу?

— Ти використаєш її правильно.

Вельф підвівся й несподівано сумно подивися в спокійні блакитні — як чисте небо влітку — очі:

— Ну, ось ти й переміг нарешті, великий Тровіку.

— Хіба ти вважаєш себе переможеним?

— Ні. Чомусь — ні.

— Невже ти ще не зрозумів, що боровся не зі мною, а з самим собою? І кохання перемогло надмірну гордість. Чорна історія Авілара закінчилася, бо тепер і у ваш маленький світ прийшла любов.