Розділ «13»

Диводан пригадав, з якою пошаною, мов дорогоцінну реліквію, в його родині зберігали маленький цвяшок з невідомого білого металу. Бабуся казала, що він нібито срібний і допомагає відганяти злих духів. Звідки та коли той гвіздок з'явився в хаті — ніхто не знав. Але він був одним з оберегів, без яких господарі почувалися б незатишно й невпевнено.

— У стародавньому Авіларі воювали за срібло? — запитав Гайнелій, відганяючи від свого обличчя кількох метеликів. Комахи йому вже добряче набридли, пурхаючи чомусь біля самісіньких очей.

— Ні. Кожен чаклун мав його задосить. Воювали за владу.

— Як і ми.

— Ні, не так. Вам влада дає достаток, золото, коней, рабів, а чаклуни хотіли самої влади. Ніхто ніколи не грабував переможених.

— У це важко повірити й важко зрозуміти.

— Чому ж, — не згодився Диводан, — зовсім як наші жерці. Їм теж лише влада потрібна…

— Тихо! — Віланда рвучко здійняла руку і вказала очима вперед. — Сюди їдуть вершники. Їх близько десятка. Їдьмо назустріч.

Розважливий Гайнелій не квапився виконувати наказ:

— А якщо це один із загонів Стратомира?

— Мої люди впораються з ними, — Віланда упевнено ляснула коня по шиї.

Повернули на захід — за сонцем, що вже сідало, ставало дедалі червонішим, — назустріч невідомій небезпеці.

Кількість метеликів та бабок між тим усе збільшувалася. Зелений весняний степ, що й без того милував око пістрявим розмаїттям перших квітів, зарухався, замиготів, зашелестів, мов живий. Здавалося: це вітер позносив сюди безліч розкішнокрилих комах і шпурляв ними, як минулорічним листям. А вони несподівано скупчилися у величезне коло, живе, рухливе, тріпотливе, закрутилися кільцем навколо чаклунки, відділяючи її від решти супутників.

— Оце дива! — захоплено мовив Диводан. — Виявляється, це ти їх прикликала, прекрасна Віландо?

Чаклунка подивилася зверхньо, навіть не удостоїла хлопця відповіді, але він і не думав сердитися, весело шкірив блискучі білі зуби.

Непомітно вони під'їхали до глибокого байраку, зарослого густим чагарником. У його улоговині побачили десятьох озброєних для полювання чоловіків, які намагались сховатися. Вони позлізали з коней і тримали їх за повіддя.

Віланда пронизливо свиснула, різко, коротко — і коні кинулися нагору, потягли за собою господарів. Кілька мисливців упали, один навіть м'яко скотився униз і залишився там нерухомо лежати.

Жоден не схопився за зброю. Покірно вийшли зі схову, заспокоювали коней, але самі тремтіли. Раптом кремезний старий з низько насуненим на лоба шоломом вигукнув:

— Гайнелію! Це ти?

— Тишко? — засяяло обличчя Гайнелія.