Розділ «13»

— Я. Власною персоною… А що це на тобі? — погляд старого степовика уп'явся в золоті прикраси.

Гайнелій заговорив тихо, але так, що всі принишкли, а в Диводана від подиву аж ластовиння поповзло до брів:

— Настав час відвойовувати владу. Покійний дядько… звелів мені повстати проти Стратомира, — хлопець погордливо глянув на Віланду, немов хотів засвідчити правдивість сказаного.

Усі глянули в її бік.

Чаклунка безмовно сиділа на коні, навколо неї пурхали різнобарвні метелики, мов жива поляна квітів. Чорне волосся тріпотіло на вітрі. Кінь обережно грав копитами. Позаду неї незворушно стояла мовчазна хмара вершників у чорному. Довго на таке важко дивитись.

Раптом усі прикипіли поглядом до шиї Гайнелія — червонясті промені вечірнього сонця освітили пектораль. Очі степовиків хижо зблиснули.

Невисокий, осадкуватий Тишко ступив наперед:

— Я вірно служив Чаргару, — він статечно зняв шапку, пригладив сиві кучері. — Прийшов час послужити його нащадкові. Досить уже нашим кочовикам полювати й пасти табуни для ненаситного Стратомира, а нам — блукати по степах бродниками! — Мовив і впав на коліна перед копитами Гайнелієвого коня.

Хлопець глипнув на Віланду. Підтриманий блискучим поглядом чорних очей, спішився, підійшов до вкляклого Тишка й поклав йому на рамена обидві руки.

Віланда злегка махнула рукою в себе за спиною, тієї ж миті один з її прислужників прудко зіскочив з коня й підбіг до Гайнелія. Той узяв з його рук золоту гривну й начепив її на обпалену сонцем шию старого Тишка.

— Мені потрібні… твоя вірність і твої поради. Під моєю опікою не нарікатимете на долю, — пильно глянув на схилену голову й перевів погляд на інших мисливців, ті як один упали на коліна. Обійшов їх усіх, кожного потримав за плечі. Коли ж зупинився, чаклунка ляснула в долоні — високо в повітря знялися тисячі метеликів.

— Тут струмок неподалік, — звичним тоном мовила Віланда, — зупинимося на ночівлю.

Найближчий з її служників пружно зістрибнув на землю й подав руку, допомагаючи злізти з коня, а інші вже витягали й напинали чорно-сріблястий намет.

Диводан переступав з ноги на ногу. Незграбний здоровило злісно бив кресалом — і все марно. Хоча дощу не було! Хлопець мовчки поглядав на Віланду, та підходила до свого намету, злегка погойдувала стегнами. Пропливла, ніби пава, ні на кого не глянула, стиха клацнула пальцями — і враз хмиз запалав, затріскотіло велике багаття, чоловіки злякано відсахнулися. Заніміло дивилися їй услід, аж поки струнка постать дівчини не сховалася за м’якою запоною високого намету.

Ззаду, нечутно, до орача підійшов Гайнелій:

— Це вона запалила?

— Хто ж іще? — невдоволено відповів Диводан.

— Як?

— Не встиг навіть і помітити. Воно якось само загорілося. Для неї це, мабуть, розвага.

Гайнелій промовчав, нічого не сказав. Обоє непомітно відійшли від вогнища. Кочовик поправив свою царську пектораль, оглянув перстені.