Розділ «13»

— Дякую, ти дохідливо все пояснив.

— А ти, о Віландо, на знак прихильності можеш розповісти, хто і як шиє такі шати, як на тобі.

— Запам'ятай, Гайнелію, — обличчя молодої чаклунки враз скам’яніло. — Якщо ти хочеш плати за свої послуги, то попереджай одразу, бо можемо не зійтися в ціні. І ти, Диводане, пам'ятай!

Гайнелій винувато схилив голову.

— Щодо моєї сукні, то я сама її начаклувала. Взяла трохи темряви в ночі, м'якої, свіжої, прохолодної. У її чорноті є прозорість і синювате світіння. Для накидки відкраяла мороку з льоху, без жодної домішки промінчиків. У ній затишно і… прохолодно в спекотні дні. Вона має деякі магічні властивості, як і сукня…

— І в Огнеслави такий самий одяг? — утрутився Диводан, який уже наблизився до чаклунки і їхав тепер поруч, зліва.

— Звичайно.

— А коли ми зустрілися вперше, ти була в простому, шкіряному…

— Сьогодні я маю виглядати не забродою. То ж маю носити достойний одяг.

Гайнелій кивнув головою на знак згоди, смикнув повіддя. Майже на кожному його пальці тьмяно вилискували масивні персні зі звичайного, не дуже чистого золота, яке так цінували степовики. Таких скарбів мав цілий мішок — Огнеслава наділила ними, виряджаючи в небезпечну подорож. Поруч із Диводаном, який мав тільки обереги на шиї, Гайнелій і справді здавався мало не царем.

Диводан вгадав його думки:

— А прикраси? Ці сяючи намистинки? Звідки вони?

Віланда випростала руку й покрутила браслети:

— Це відблиски ранкової роси, нанизані на срібні ниточки. Іноді з роси збирають віддзеркалення місячних променів. Із сонячного або місячного світла їх робити не можна — будуть занадто яскравими.

— Ти сказала: на срібні нитки? — перепитав Диводан.

— Саме так.

— Зі справжнього срібла?

— Авжеж, як і всі прикраси.

— А чому чаклуни не люблять золота?

— Срібло красивіше, має магічні властивості. І крім нас, його ніхто не вміє добувати.