Розділ «8»

— Да нет, ігрушку, представляєте?

Тут хлопчина довго і з насолодою, підскакуючи словами на вибоїнах, розповідав про дитячий радіокерований автомобільчик, який для чогось знадобився безробітному вчителеві.

Дізнавшись про марку цяцьки, Жора негайно і терміново замовив у харківських волонтерів і собі таку саму, гаразд, що цей китайський товар виявився надто популярний.

Хоч як він лупив очі в окуляр, а якихось ознак антени не виявив, старий фізик досконало маскувався.

— Ти на біса соляру палиш? — сварився лейтенант, бо його трохи тішила загадковість Жори, якою той насолоджувався перед бійцями.

— На патруль, — виправдовувався той, — на контроль.

— Який ще контроль?

Іноді хлопець міг зненацька покинути свою улюблену стереотрубу, заскочити в автівку і несподівано зникнути.

Ну, не на побачення до тьоті Каті він їздив — варто було далекому «жигульонку» знятися з місця, а Психолог вже й котиться услід манівцями. І було чого, за побитим мостом лежала вціліла ракета від «града», бач, кацапи халтуру сюди гонять, неліквідку, вона часто й не вибухає.

Зловтішно хлопець зирив здалеку, як Вася накидає петлю на боєкомплект, як прив’язує з іншого кінця ломаку, залігши обережненько подалі, тягне до себе чималий той снаряд, а вже потім обережненько, наче малу свою дитину, садовить на заднє сидіння автівки.

Наступні мандри привели в несподіваний кінець — на околиці Ново-Виселок серед пустирища самотіла будка з купою залізяччя з вивіскою «Прийом металобрухту».

Недовго довелося залягати Жорі за далекими руїнами — швидко Василь Петрович виніс звідтам два важких оберемки, закутані в мішковину, і пхав у «копійку» замість пасажирів.

Отож Психолог став більше схожий на Псіха — огризався на найменше відволікання від потужного оптичного приладу, вже не никав ним по селу, а прикипав до самотньої хатини простого сільського вчителя.

А надто до його гаража, що приховував таємницю, ніби й непрозору, але для Жори очевиднішу за всі наявні.

Одної ночі він перевзув берці на м’які, нечутні кеди, трохи пострибав, чи бува щось не торохтить зрадливо в кишенях, і, взявши ліхтарика в зуби, рушив у напрямку Сировахи.

Екс-педагог намотав «колючки» на парканах, отож довелося поколоти пальці, аби розсунути пролаз, рухався Жора точно, бо вже десять разів проклав маршрут за допомогою стереопари, однак ліз надто обачно, навпомацки, остерігаючись розтяжок.

І несподівано натрапив на таку, але де?

Нагорі, на дереві.

«Що за притча?» — матюкнувся подумки.

Простеживши її напрямок, потроху збагнув, що це не вибухова пастка, а антенний дріт зеленого кольору, й не треба бути географом, аби визначити її азимут схилення в напрямку міста Луганська.