Розділ «8»

— Да все тьоті достают єво: тебе, дядь Вась, не Ейнштейн нужен, а жєніцца, ха-ха-ха, — пишалася дитина, що знає балачки старших жінок, тобто вони довіряють їй, малявці.

Отак потроху складався образ далекого дядечка, й не одного його, бо, зрештою, всеньке село становило найголовніший тактичний інтерес, і не лише населенням, а й розташуванням ніби й простих, але доволі стратегічних споруд.

Уява Жори вже багато разів малювала їхнє використання ворогом і перебіг військових подій у такому непоказному населеному пункті, як Сироваха.

Додати до цього й інше важливе джерело — під час патрулювання околиць на джипі Жора неодмінно давав гак по навколишніх грушівках, бувало, іноді підвезе когось із місцевих, а ті на подяку торохкотіли, не вгаваючи, про болючі теми — зачинену школу, потім про її «безхатніх» педагогів, ясна річ, жодна жіночка не промине про «бобиля» дядю Васю, вчителя фізики, бо той мозолив жіночу уяву — був неодружений.

— Дак, бля, мастер на всі руки, а толку-то? Сідіт себе, возіцца чорті з чим, а старость прийде — ані внуків, нікого. І крєпкій, казалось би, мужик.

Тут прозиралася «класова» відчуженість місцевого інтелігента від народних мас, що давало додаткову енергію балачкам:

— Ну, зол он, ясно, а чєво злітся-то? Все злиє, да, но не на своїх сєрдітся надо... — жіночка миттєво вмовкала, бо ляпнула зайвого. — А на обстоятельства нада сєрдітся, раз такі сложиліся, — виправлялася хутко.

— А ви чого ж, — вставлявся Жора, — не виявляєте ініціативи? Зайшли б по-сусідському, попрати чи щось заштопати, та? Гляди, може, й вийшло б чого?

— І-і-і-х! — вереснула тьотя Катя. — Он молодєнькіх-то сторонітся, куда уж мне, старой тьохє?

— Та вже ж і такій старій, — тонко підкочувався Жора, — дивлюся на вас, так тут ще роботи й роботи, га?

— І-і-і-х! — радісно пищала та, одмахуючись од хлопця, бо так одвикла од компліментів, що раділа навіть грубим. — Да тут нє одна-то питалась, дак даже на порог не пускає, секрети там какіє-то.

— Секрети? — по-дитячому дивувався Психолог.

— Да уж, ізобрєтаєт. А что ему остайотся-то? Возіцца только, виживать как-то нада, вот он і копается себе со скукі, лучше б на городі копався. Антен себе сооруділ, с міром общается, ему нє до нас, баб, у нєво єсть дела поважніє...

А коли патрулювали Долинівку — там у середу збирався чималий торг, — то, по-перше, можна було й собі було чогось перекупити чи виміняти на консерви, по-друге, після базарювання контингент був охочіший до балачок.

— А за вуха тягав? — підколював Жора малого.

— Хто? Дядь Вась? Ха-ха, да он у нас смірний, і вощє хорошій стайот, єслі на нєво крікнуть.

— Отак? Ти й крикнуть можеш на вчителя?

— Я не. А завхоз — да, бо вічно фізік что-то утащіт, провода там, проводку. Ну, вальти у нєво, понімаєте? А взрослий человек. Вот недавно модель себе купіл, понімаєте?

— Модель? Манекенницю?

Од такого жарту на малого накочувався цілий напад сміху.