Розділ «30»

Вже рипнули педалі, як Людмила Іванівна згадала:

— Стійте! А хліб?

Сивий із сумом пригадав про нього, однак куди покласти? — сумка бо одлетіла у вічність.

Озирнувши дівчат, він обрав Євку, бо в неї були довгі коси, розплівши, узяв стрічки, обв’язав буханки, затягнув і почепив на руль. Хотів сказати щось, але тільки махнув рукою і поїхав.

— Старість, — бідкався сам до себе, — бач, хліб забув. Ну, як так можна?

Волонтери сиділи, й темрява чекала на них. Нарешті отямився Тарас:

— Зібрати трофеї.

Всі неохоче замникались.

— Які трофеї? — зітхнула Людмила Іванівна.

— Які? Документи, зброю, різні речові докази, а раптом там громадяни Росії? — оживав хлопець.

Наставивши перед себе мисливську рушницю, всі рушили до будиночка, Тарас нарешті отямився, і все це знімав на планшет, бо його дуже мучило, що не здогадався зняти Сивого і його атаку.

Всередині стояв млосний дух, перемішаний з вибуховим чадом. Першого знудило Тараса, а за ним і весь гурт, вони кинулися назовні; там Тараса вивернуло ще раз, а на нього дивлячись, і всіх разом, отак кілька разів Тарас перший починав, а за ним і волонтерки — так, що хлопець ледь не загубив планшета...

Бетеер долав ранок, за ним теліпалася на тросі «газель», бійці сиділи верхи на броні, ощирившись на сутінки автоматами.

Всередині бронемашини скрючилися волонтери, намагаючись зігрітися подумки, увесь час повертаючись до пережитого.

Бетеер знову почало люто гойдати на колії, всі стукнулися колінами й тут полякалися, що знову виверне, благали Бога, похапавшись за роти, однак радісно збагнули, що все віддали, що вже не було чим.