Розділ «30»

— Гранати є? — риторично запитав.

Вийняв із сумки хлібини й дав дівчатам потримати, позбирав туди з кишень усі їхні гранати, рубчасті й гладенькі, поскладав у сумку, перетяг їх якомога тугіше, потім почепив на шию, закинув свого «калаша» за спину і поповз.

— А ми? — почув ззаду.

— Прикривайте мене, коли шо, — прошепотів і люто зник.

Так довго повз, що зсутеніло.

Особливо докучали не чагарі, а бур’яни, він матюкав їх, але сумка попереду часто затуляла рота.

Панувала моторошна тиша, в яку волонтери дивилися з позиції. Так минуло, може, з півгодини, нарешті Тарас не витримав:

— А може, це зрадник?

— Що? — схаменулися всі.

— Отак, обдурив нас — ні діда, ні гранат.

Дівчата нюхали свіжий хліб і напружено мовчали у відповідь. Несподівано Людмила Іванівна сказала:

— Тс-с.

Вона, а потім і всі побачили, як аж по той бік будиночка німо повзе Сивий, зайшовши з тильної стіни, підсунувся під вікно.

Одну гранату вклав у кишеньку сумки, витягнув кільце, й, давши одскочити дужці, усе це жужмом вкинув досередини, —

рвонуло так, що вартовий вилетів крізь двері разом з ними.

Запанувала моторошна тиша, яку уважно слухав Сивий, приклавши пальця до губ, і недаремно: з горища долинув слабкий, але болісний стогін; закинувши туди останню гранату й підкинувши спалахом шифер, Сивий ще деякий час стомлено сидів, одсапуючись, а потім неквапом, озираючись автоматом назад, посунув до волонтерів.

Прийшов, увесь трохи приголомшений, обтрушений сміттям, наче борошном; чоловіка лютило, що забув затулити вуха й одкрити рот, як годилося б ветерану, отож зараз підскочить тиск.

— Тут сидіть і не рипайтесь, — буркнув він і, струснувши в сутінках нікельованим велосипедом, сів на нього.

— Що? — перепитав Тарас.

— Ждіть! — був наказ, останнє, що почули від нього.