Розділ «22»

Заграва, підсвічуючи власний дим, вкручувалася в небо, теж подекуди скачучи й танцюючи з хмарами.

— О, краса! — кричав крізь гуркіт він.

І двійко «літніх» людей обійнялися, кружляли, ляскаючись по спинах, аж доки поцілувалися, так, що навіть і не помітили цього, бо знову танцювали, взаємно хапаючись за одежу.

— Фух, — одхекався першим він, — а ти не вірила.

— Я? — стусонула його ліктем. — Ах ти ж гад.

Ще б пак — адже це була її вигадка:

колись у селі занадився хтось красти полінця. От стоїть зима, а щоранку свіжі сліди до дровітні, хтось та й поцупить, то тут, то в сусідів. І найбільше турбувало те, що крав хтось зі своїх.

Галя вже й тоді була розумною дівчинкою, вирішила зловити злодія — зазирнувши в підручник, нахімічила жменьку димового пороху, далі, вибравши гарненьке полінце, розплішила, видовбала, вклеїла туди порох і поклала назад на купу.

Яка ж була її недитяча радість, коли в сусідньому завулку гримнуло й розшелепало пічку.

Мічурін слухав це й тішився, що Чупакабра розкололася на рідну закарпатську мову. Хоча, подумав він, може це вона знову тренується, накладає новий «грим»?

— Ну й що? Зловили засранця? — допитувався Мічурін.

— Ти шо, — кокетливо одводила «старечі» очі, — тато убили б, якби взнали, шо то мої фокуси. Але дрова перестали пропадати.

— А хто то був?

— Підарастка одна, хімоза.

— Хто-хто?

— Вчителька хімії, хто. Поселилася недалечко, ну й почалося.

Мічурін знову приховав усмішку:

— Чуєш, а це ти в неї позичила селітри?

— А в кого ж іще?

Почали реготати, Мічурін допитувався: