Розділ 8 Мечі наголо!

 — Во-о-ли-и-нь!  — це Герко, вколовши шаблею в горло одного арбалетника, із розвороту полосує другого.

 — Волинь!  — це сам Дрозд б'є, тримаючи меча обіруч.

Ані угорські, ані польські командири анітрохи не злякалися. Це ж дерев'яний камнемет можна підпалити або порубати, а залізній бомбарді нічого вони не зроблять. Накази віддавалися, проте без особливого поспіху. Поспішав лише небіж Людовика, і не з переляку за гармату, а з бажання прославитися.

Його бандерія перебувала найближче до бомбарди, уся була в обладунках,  — і принц кинув її в атаку. Пішки, бо сідлати коней не було часу. Щоправда, сам він із коня не злазив і поскакав у голові. Чи встиг він зрозуміти свою помилку, назавжди залишилося невідомим.

Проти французів спрацювали дві обставини. По-перше, їх обстрілювали дуже добрі лучники. По-друге, лицарю у броні не так легко бігти по втоптаному снігу, який у багатьох місцях перетворився на ковзанку.

Ось, посковзнувшись, упав башелье[122] де Вітра, а коли спробував піднятися, стріла влучила йому під пахву, де не було лат  — а лише кольчуга.

Ось стріла ввійшла баронові д'Обюсонові в щілину прилбиці[123], ось поряд із ним упав і німецький лицар фон Брюллоф, фактично — найманець.

Міланська броня принца, під яку була надягнута ще й турецька кольчуга, витримала перші стріли, але ось Кость Юшкович натягнув свого татарського лука, аж у семи місцях підсиленого шматками спеціально обробленого рогу. І увігнав стрілу в шию принца, пробивши кольчужний горжет.

І це побачив король Людовик.

 — Коня!

Монархом керували не емоції, а тверезий розрахунок.

Якщо він тут, зараз, негайно й особисто не помститься за свого спадкоємця, то його престиж постраждає. А престиж для короля з нової, іще не звичної династії, для претендента ще на кілька корон надважливий.

...У Яроша затремтіли жижки. Власне кажучи, від нього було б більше користі серед стрільців прикриття, але надто вже поспішно готувалася вилазка. Ще хвилину тому він біг разом з усіма, і азарт кудись загнав переляк, він побачив угорця, що відмахувався сокирою, підскочив, ударив своєю палицею.

Мадярин упав...

Зупинити удар особистої бандерії Людовика-Лайоша було неможливо. Лучники вбили або спішили чимало лицарів, одначе решта й далі скакала. Із двадцяти кроків волиняни метнули дротики  — мистецтво, забуте майже по всій Європі,  — і ще спішили з десяток, після чого виставили списи, проте це не допомогло.

Мало, мало існувало вершників, які могли б змусити своїх коней іти на вістря списів, але до особистої охорони короля брали лише найліпших. Вони розкололи перший ряд волинян, і не порятувався б ніхто, якби... якби праворуч від короля хтозна звідки не виріс молодий парубок...

Удар палицею, звичайнісінькою палицею  — просто собі довгим суком із напливом, куди були вбиті шматки заліза,  — і Людовика винесло із сідла.

...Пізніше Ярош ніколи не вихвалявся тим, що зробив, із дуже простої причини: половини він не пам'ятав, а другої не зрозумів.

Тупіт, іржання, зойки  — справжня какофонія, перед очима все мерехтить, якісь блиски,  — ноги самі понесли його, незрозуміло куди. Ось постав якийсь лицар, у Ярошеве обличчя летить меч, шуйця сама підставляє щит...

Щит був не збитий, а витесаний із цілої деревини. Він не мав ані металевого умбона, ані окуття по краях  — і навіть шкіра загризеної вовками шкапи була не прибита, а приклеєна розчином, звареним із копит тієї ж тварини. Але він витримав!!!