Розділ 8 Мечі наголо!

Мечі наголо!

Хан Джанібек рухався за всіма приписами Чингізової стратегії — попереду, із боків та навіть позаду війська скакали розвідувальні загони, що повсякчас посилали гінців до головного війська. Якби комусь удалося знищити один загін так, щоби й він не встиг подати сигналу і інші нічого не помітили (що було непросто, бо в кожному з таких загонів було кілька верблюдів, навантажених бочками зі смолою,  — звалити такі бочки на землю й підпалити можна швидше, аніж вимовити «Немає бога, крім Аллаха й Мухаммед  — пророк його!»), то неприбуття гінця в обумовлений час скаже все.

Тепер він прибув.

 — Ми схопили їхніх розвідників, о повелителю всесвіту! Допитували нарізно. В один голос кажуть: чотири тумени угорських кипчаків та ясів, кілька корогв волохів, ну й Брацлавський тумен цих псів! Командує якийсь Другеті!

Враховуючи наслідки чуми  — тисяч сорок. У нього дещо менше, бо з великим кааном тепер тільки ті орди, що кочували між Волгою й Доном, Доном і Дніпром. Схід поки що втрачено, до віддалених кочовиськ не дійшли руки, осіле населення також залишилося на своїх місцях, ніхто не прийшов із Північного Кавказу та Криму. Утім, з цих улусів може ще підійти підкріплення  — якщо він виграє першу битву.

І... тепер на нього спрацює те, що ще вчора заважало руху війська,  — більша частина воїнів іде з родинами. А всі розуміють, що прогодувати родини можна лише на Поділлі. Навіть якщо (не дай Аллах!) якийсь тумен добровільно перекинеться на бік ворога, багато припасів йому ніхто не дасть, їм своїх би прогодувати. Ну а якщо зазнаємо поразки й родини потраплять у полон, то... тих, кого можна швидко продати,  — продадуть, решту під ніж.

Ханові думки перескочили на інше.

 — Що ти думаєш про це поле, га, Юсуфе?

Довірений мурза (Джанібек навіть не помітив, що вже навіть із його мови щезло монгольське «нойон»), який виконував при каані функції начальника штабу, ще раз прокрутив у голові те, що збирався запропонувати, і почав:

 — Я думаю, що воно годиться. Їх більше, тож до тулгами[106] спробують удатися вони, для нас це небезпечно. Але тут наше південне крило буде прикрите яром, що тягнеться ще довго. Тому небезпека обходу загрожуватиме нам тільки з одного боку. Чого я справді боюся, так це того, що вони не приймуть відкритого бою, особливо на цьому, вигідному для нас, місці.

 — Приймуть,  — посміхнувся Джанібек: так міг посміхатися тигр-людожер.

Повелитель  — ну якщо не всесвіту, то Східної Європи  — повернувся до сотника кетишкенів[107]:

 — Махмуда...

Він знову посміхнувся, бо й сам мав ісламське ім'я Махмуд.

 — ...сина Сартакова, та Пулата-бека взяти з родинами. І сюди їх — також із родинами. Усім оголосити  — готуємося до бою!

Приблизно за годину дві родини були доставлені й уже стояли навколінки перед кааном.

 — Я все знаю...  — просто та якось стомлено почав Джанібек.

 — О повелителю!

 — Тугаре, якщо хтось із них ще щось скаже без мого дозволу — убивай його дочку. За кожне слово  — по дівчинці.