Розділ 8 Мечі наголо!

Ярош на стіні аж ногами тупотів  — не він один, усім було страшно,  — бо хоча на їхній ділянці штурм поки що зірвався, але навіть чути жахливі крики й гупання сокир було нестерпно.

Ворог рубає браму, а вона не залізна. І не кам'яна.

 — Кидай!

Жінки знову відпустили мотузки, удари обухами по дереву, зв'язки дубових жердин розпрямилися  — і ще дві хмарки невеликих камінчиків полетіли в небо. І там, де вони впали, серед штурмовиків утворилися прогалини.

А з валу кидали вручну. Одні  — через край, інші  — опускали в отвори під ногами  — підсябиття[119].

Старий д'Алу здригнувся  — каменюка вдарила по шоломові д'Ерве і рикошетом влучила в нього самого. Ветеран спробував підняти товариша, але посковзнувся, упав, на нього наступив хтось, теж упав, придавивши старого вовка, той величезним зусиллям, з усього бажання жити таки підвівся, з великими труднощами в останню мить ухилився від драбини, що падала,  — вона також ковзнула по донній кризі... І вилаявся  — рятувати д'Ерве було вже пізно.

 — Єлизаров,  — схопив Яроша за плече боярин, який згадав, хто в нього найліпший лучник,  — давай на кут!

І тепер Ярош посилав стрілу за стрілою. Коли лучник сильно не любить ціль, то він рідко хибить. Зрозуміло, що чимало стріл відскакувало від обладунків, проте більшість поки що носила кольчуги, а їх Ярошеві стріли пробивали. І не лише Ярошеві.

Ось німець Клаус, згадавши молоді роки, розкрутив у пращі не камінь, а невелику стрілу зі свинцевим зливком замість оперення — для ваги,  — які він виготовляв усі дні облоги[120], послав її в ціль. І ще одну. І ще.

«Бажали мою Гертруду зґвалтувати?  — він геть забув, що удочерив Гертруду лише рік тому, після „чорної смерті“, а до того майже й не знав її. Моя дочка. Моя.  — А ось це як? Подобається? І ще вам! І ще!» Раптом щось ударило в груди, і Клаусові здалося, що він бачить першу дружину, Марту, і трьох рідних синів, від чуми померлих,  — вони всміхалися і звали до себе. І старий фатер показав на місце біля себе, за накритим столом...

 — Клаусе!  — заволав кожум'яка Прокіп (дивина, ніколи друзями не були, а тепер здалося, що рідного брата втратив) та й, ухопивши каменюку, метнув із такою силою, що, мабуть, не кожна баліста дала б каменю таку швидкість.

Ось стрілець[121] Оліферко, в якого були дві куші, холоднокровно вишукував лицарів у найліпших обладунках, яких стріли з лука могли й не взяти, а його дружина перезаряджала  — де й силу брала!

Коли чергова драбина вперлася в гострокіл, трохи не доходячи до вершини, коваль Ванько нахилився і, хоча стріла влучила в спину, відштовхнув її, розмінявши себе на двох розчавлених її вагою.

Але, здавалося, що все марно: від брами летіли тріски, ось утворилися отвори, ось розвалилися, упали рештки брами. Угорські лицарі опинилися всередині надбрамної вежі.

Згори знову полетіло каміння, проте лити смолу захисники не могли  — чого доброго, запалала б сама вежа.

Ступаючи по трупах і поранених  — і водночас затоптуючи поранених на смерть, лицарі заходилися рубати другу браму...

Хоча за шумом бою, у шоломах, у час, коли нерви напружені й кров стукотить у скронях, розібрати почуте важко, але ця новина миттю облетіла всю союзну армію.

Прийшла остання година Белза!

 — Гайда,  — шепотів Дрозд,  — гайда. Кладіть своїх. Кладіть!

Летять тріски, летить каміння згори, проте великі глиби, як і великі шматки криги, уже закінчилися, а невелике здебільшого відскакує від піднятих над головами щитів.