Розділ 8 Мечі наголо!

А кожен день затримки підкріпить позиції брата Стефана. Він мусить якомога скоріше повернутися, не дати Стефанові схилити на свій бік жодну із двох відступних армій (із Неаполя та з-під Брацлава), знайти людину на заміну Андре (Царство йому Небесне!)  — магнати мають знати, що є кому очолити противників Стефана в разі його, Людовика, смерті[124]. То треба або штурмувати Белз, або відступати негайно.

Чи можна взяти місто за два дні? Навряд. Поразка штурму  — не лише удар по престижу, а й утрати у відбірному, найвірнішому війську  — кожен боєць якого ой як буде потрібен. Тому залишається один крок. Зробити Белз васальним князівством хоча б формально. Це не лише престиж, а й зачіпка, законний привід, бо звинуватити васала можна завжди.

Князь Семен? А куди він подінеться?

Якщо раніше Лайош із Казимиром і бували в православних церквах, то лише в стаціонарних. До намету  — похідної церкви для волохів, які служать в угорському війську (а їх багато не лише в Мушатовій корогві, а й у власних військах Людовика),  — уперше за час її існування набилося повно угорської та польської знаті.

Перед вівтарем  — князь Семен, який за місяць постарів років на десять. А він і раніше здавався старшим за свої роки. Тихо каже, але й у церкві тихо, якби взимку бували мухи, то політ кожної було б чути.

 — Я, Семен, син Гліба, князь белзький, присягаюся спасінням душі («Як боляче! Тримайся!») і клянуся, що віднині та й поки...

Довго він гадав, що робити. Просто присягнути, а потім послати по патріарха? Той зніме клятву, відпустить гріх. Звісно, відпустить. Найпевніше, навіть покути не накладе. Але щось не давало князеві зупинитися на такому простому виході. Щось неначе тримало його за душу... Оцієї ночі, безсонної ночі, він, здається, знайшов вихід.

 — ...поки живу я на цьому світі, шануватиму і слухатимусь Його милість Лайоша, короля Угорщини, Кроатії та Далмації, як молодший син слухається батька свого. Я вважатиму цю присягу тісною[125] і буду другом друзям мого батька й ворогом його ворогів. Я платитиму данину та на знак свого послуху повішу в Белзі оцю корону,  — князь показав на копію корони, що прикрашала голову Лайоша, хіба що не золоту, а визолочену. Семен вимовляв слова, а в голові билася одна думка: «Триматися! Триматися! Не показати їм!»

...Брама відчинилася, пропустила князя Семена.

 — Він не виконає присяги.

 — Почекай, брате. Щось робиться.

Якась людина  — здається, це був сам Дрозд  — зробила різкий рух, і на мурах загойдалася підвішена на ланцюгові корона.

Воєвода буквально виконав обіцянку свого князя.