Спроба помсти
Загін боярина Василька Єськовича залишився в окольному місті, бо розбирати завал у брамі ніхто поки що не збирався — ще, чого доброго, повернеться ворог, не даремно ж Мономах радив не знімати броню зразу ж після перемоги: «Від безпечності гине людина». Через Водну браму теж не пройти — крига аж дихала. Тому боярину та старому Єлизарові спустили драбину.
Далі сталося диво: обмінявшись із боярином кількома словами, Дрозд відіслав його до князя, а от Єлизара залишив у себе. Відчинив скриньку, витяг коштовний, зі щирого золота, енкалпіон — тобто хрест-мощевик, хрест із порожнім центральним стовпом.
— Частинка мощів нетлінних святого мученика Бориса. Клянися, що нікому, НІКОМУ не скажеш те, що почуєш сьогодні. Нікому. Єлизар заприсягнувся.
Дрозд помовчав, мабуть, йому було нелегко наважитися сказати таке.
— Кулпа прислав гінця. Він переслідуватиме Лайоша, якщо вдасться, то поскубе його, а потім піде на Люблін. Бери двох-трьох надійних, таких, що накази виконують, не питаючи навіть згодом, що та як. Не більше від чотирьох, бо там не в чисельності справа буде, а якщо знадобиться — візьмеш більше в боярина Офанасія. Бери вправних стрільців. І ось це, — він витяг із лантуха щось, що людина ХХІ століття прийняла б за величезну бляшану воронку, за допомогою яких розливають різні рідини. Тільки заткнуту зверху покришкою, а на покришці — скоба руків'я.
«Так ось він який — сифон»[126].
— Треба вбити Лайоша.
Неправдою було б твердження, що голос Дрозда не тремтів. Думка про можливість убивства монарха, навіть у бою, з одного боку, лякала, з другого — почасти не лишалося іншого виходу.
Єлизар зрозумів, що відступити їм не дадуть, та, якщо візьмуть живцем, то їхня смерть буде не просто жахливою... І ще розумів, що муситиме взяти із собою Яроша, бо ліпшого лучника він не знає. Ні, вправного він може знайти, але хто, крім Яроша, зрозуміє кожен його рух, не з півслова, а просто порух брів?
І що батькові, те й синові буде. Або просто смерть, або жахлива смерть.
* * *Королі розділилися. Казимир подався в Центральну Польщу, обдумуючи, як можна взяти реванш. Головні напрями були ясні — треба взяти грошей в Ордену, церкви та багатих сілезьких князів. Ордену та князям доведеться закласти якісь землі. А церкву — просто потрусити.
— Орден вимагатиме чогось більшого, — обережно промовив один із вельмож.
Так, це було зрозуміло — Орден спробує відірвати ще шматок землі від Помор'я.
— А звідкіля я гроші візьму? — роздратовано заткнув йому рота король.
Не вперше він чує ці заперечення, але чого хочуть незадоволені? Щоби він відмовився від цих земель, які буквально течуть молоком та медом? Не буде того!
А тепер грошей треба більше, бо брацлавські татари відступають в Угорщину, але Людовик не має наразі великих грошей. Треба їх найняти, бо інакше більшість утече від своїх тисячників і повернеться до Джанібека[127].
Ну то й що, що батько, помираючи, закляв його — повернути ті землі, які підпали під німців і чехів, приєднати Помор'я та Мазовію. Аякже! Хіба не він сам пустив туди німців із чехами? Треба робити не те, про що батько казав, нехай і на смертній постелі, треба повторяти те, що він робив[128].
...Лайошові думки текли в іншому напрямку. Він не вперше замислився, чому його військо — одне з найбільших, якщо не найбільше у Європі, — так рідко перемагає. І навіть безсумнівні перемоги часто не приносять плодів. От Неаполь — перемога? Так. Вислизнула з рук? Так.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Облога Белза» автора Когтянц Костянтин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 9 Спроба помсти“ на сторінці 1. Приємного читання.