Розділ «Історичні довідки»

До цього розділу автор вніс ті примітки, котрі надто великі, щоби подавати їх унизу сторінки, проте вони потрібні.

Довідка 1.

Питання про династичні права Любарта в джерелах викладено, на перший погляд, суперечливо. Але це тільки на перший погляд.

За кілька років після Любартової смерті Ягайло та Вітовт позбавили його синів Волинського князівства, мотивуючи це тим, що вони народилися від другого шлюбу, а Любарт успадкував Волинь як зять одного із двох князів (у західних джерелах їх називають королями, а в одному документі вони себе називали так самі), які спільно правили державою, а саме Андрія. Проте після загибелі братів-співправителів Любарт став князем лучеським, але в цьому місті правив не Андрій, а його брат Лев ІІ.

Так само Юрій-Болеслав називав себе спадкоємцем Андрія, вочевидь, маючи на увазі, що спадкоємцем Лева був Любарт. Тому деякі історики висунули гіпотезу, що Любарт був зятем Льва ІІ. Крапки над «і» ставить нещодавно відкрите джерело, яке називає ім'я (чи, можливо, «прізвищеву назву») Любартової матері  — Леоніда, що є жіночою формою від імені Лев[137], тобто воно рівнозначне слову «Львівна».

Певно, саме тому Любарт був заручений із дочкою Андрія (хоча фактично шлюб міг здійснитися тільки після їхньої загибелі, на момент якої Любартові було 12-13[138] років), що співправителі, які не мали синів, бажали отримати спадкоємця, котрий був би законним «за обома лініями». Обрання ж Любарта боярами, по-перше,  — ще один доказ могутності галицько-волинського боярства, а по-друге, не слід забувати, що кількість претендентів на галицько-волинський престол просто зашкалювала. Крім Казимира й Людовика, претендували сілезькі й мазовецькі князі, до того ж останні як родичі водночас і династії Романовичів, і Юрія-Болеслава могли вважатися цілком легітимними претендентами. Можна було сподіватися на появу й нових кандидатів, адже всі князі Рюриковичі були родичами Андрія та Лева, і хтось із них міг заручитися підтримкою татар, Юр'євих дочок могли взяти заміж впливові феодали  — тому обрання додавало Любартові легітимності.

Довідка 2.

Лайош-Людовик претендував (одночасно) на престоли «королівства Руського» (Галицько-Волинської землі), Польщі, Болгарії, Боснії, Сицилії, Неаполя, Провансу (який тоді юридично був незалежною державою, пов'язаною з Неаполем особистою унією, тобто спільним монархом), Поділля (остання претензія базувалася на тому, що його прабабка була онукою знаменитого половецького хана Котяна), а за деякими відомостями  — Албанії, Мореї та Візантії. Якщо до цього додати захоплення Далмації та спроби захопити території сучасної Румунії й Молдови, то діагноз «манія величі» напрошується сам собою.

Довідка 3.

Кривава драма в Неаполі почалася з того, що Карл, герцог Дураццо (в Албанії), онук неаполітанського короля Роберта, практично одночасно з дідовою смертю за намовою матері  — графині де Перигор, викрав свою двоюрідну сестру Марію й силоміць одружився з нею. Оскільки він був генеалогічно старшим серед чоловіків династії, такий шлюб фактично ставив під сумнів легітимність Джованни. Імовірно, саме через це вона пішла на шлюб з Андрієм, братом Людовика Угорського, з яким була заручена від дитинства та якого вона зневажала, не без підстав маючи за хама й невігласа.

Проте коронувалася Джованна сама, проголосивши Андрія лише принцом-консортом. Це спричинило обурення значної частини дворянства й духівництва, які вважали жінок неповноцінними людьми.

Матері Андрія й Карла майже відкрито готували переворот — кожна на користь свого сина. 1344 року була отруєна графиня де Перигор, у чому звинуватили Джованну і княгиню де Куртене, яка була матір'ю князя Ахейського (на його престол Карл теж зазіхав[139]), хоча доказів не було тоді, немає їх і тепер. Буквально кілька місяців потому був убитий Андрій, до того ж суспільство вважало, що його вбили Людовик Тарентський і Карл Дураццо за згоди, якщо не за наказом Джованни.

Питання, чому Карл пішов на союз із убивцями своєї матері, коли на її могилі ще й трава не виросла,  — залишається відкритим, тому цілком можливо, що ця версія не відповідає дійсності. Так чи інакше, але близько півстоліття тяглася черга вбивств, у якій загинули майже всі представники дуже розгалуженої Анжуйської династії, зокрема ті, хто не міг реально претендувати на престол, — не всі учасники різанини змогли зберегти тверезий погляд на речі.

Події в Неаполі були досить тісно пов'язані з подіями в Україні, бо, наприклад, перше перемир'я з Любартом Людовик уклав зразу по Андрієвій смерті, певно, аби підготуватися до походу в Італію.

Так само тривало й далі  — активність Угорщини в Україні часто залежала від угорсько-неаполітанських відносин.

Довідка 4.

Пошесть 1348-1353 років  — «чорна смерть»  — мала кілька особливостей, які досі не пояснені наукою. Власне кажучи, епідемії такого розмаху просто не могло бути, це суперечить законам біології (відсилаю читачів до монографії: Супотницкий М. В., Супотницкая Н. С. Очерки истории чумы: В 2-х кн.  — М.: Вузовская книга, 2006).

Однією з цих особливостей було те, що хвороба починалася з бубонної форми, із часом переходячи в легеневу, хоча й досі незрозуміло, як це могло бути.

Довідка 5.

Тут я пропоную вирішення однієї історичної загадки. Як відомо, 1363 року Ольгерд у битві на Синіх Водах розбив трьох татарських феодалів, «отчичів та дідичів Подільської землі» (Стрийковський стверджує, що ці три принци були з Ногаєвого улусу),  — Хачі-бея (Казчея, або Катибея  — в усіх трьох випадках це, імовірно, скалічене «Хаджі-бей», і тоді це не ім'я, а почесний титул), Кутлуг-бея та Дмитра. «Хроніка Литовська та Жмойська» називає ще й Беккера, але, перерахувавши ЧОТИРИ імені, наполягає, що царевичів було ТРИ. Тобто Хаджі-Бей та Беккер  — одна людина. Деякі історики бездоказово стверджують, що Дмитро  — васальний український князь. Проте в усіх джерелах він названий татарином, братом двох інших, а в «Хроніці Литовський та Жмойський»  — «Дмитро  — солтан». Титул «султан» («солтан») у татар мали ті члени панівної династії, які були близькими родичами монарха (найчастіше  — братами) і обімали високі посади. Проте Дмитро не єдиний ординський принц-християнин епохи. 1360 року разом із поваленим ханом Кулпою, нащадком Батия, були вбиті його, Кулпи, сини Михайло та Іоанн. Слід додати, що, за нумізматичними даними, владу Кулпи визнавала далеко не вся Орда, але визнавало Поділля. 1363 року Поділля було опорою Мамая, який діяв від імені хана Абдаллаха.

Я вважаю, що Абдаллах, Кутлуг, Хаджі-бей та Дмитро були синами Кулпи. Але тоді Кулпа до захоплення трону правив Поділлям, як і його батько,  — «отчичі та дідичі». Однак правити на Брацлавщині він не міг  — там панувала гілка Орду. Залишається улус Ногая, як і вказував Стрийковський.

Довідка 6.

Казимир ІІІ, прозваний придворними підлабузниками «Великим», усупереч заповітові свого батька, відмовився від боротьби за звільнення польських земель, захоплених Чехією, Орденом і Бранденбургом, а також за реальне возз'єднання Мазовії та Помор'я. Якщо в перші роки Казимирового правління це могло ще розглядатися як тимчасові, вимушені поступки, то у другій половині 1340-х років Казимир зробив вибір: остаточно відмовився від звільнення польських земель задля завоювання українських. Ба більше, він відкритим текстом дозволяв Орденові та Бранденбургу захоплювати території Помор'я й віддавав Орденові і пронімецьким сілезьким князям у заставу землі королівства (проблеми цих земель у майбутньому стали приводом для кількох воєн, а Сілезія та значна частина Помор'я повернулися до складу Польщі лише в 1945 році).

Частина польської еліти виступала проти цієї політики, не без підстав вважаючи її небезпечною для Польщі.

Посилаючись на дії свого батька Владислава Локетка, Казимир має на увазі, що той 1309 року фактично дозволив Орденові захопити Східне Помор'я[140], а захоплення Чехією Сілезії 1328 року сталося через серію його промахів, таких грубих, що виникає питання, чи не зроблені вони були навмисне, щоби здолати сілезьких князів.