Розділ 8 Мечі наголо!

Брама впала, і перших, хто кинувся туди, скосили стріли.

До цього були готові. Не готові були до іншого.

Ізсередини браму підковою охоплював кам'яний мур. Із бійницями.

 — Присягаюся, що його не було,  — перебіжчик Роман захлинався слиною. Він боявся, він дуже боявся.  — Блоки кам'яні були точно — церкву збиралися будувати... Наламали водою, але нічого більше. І цих не було... хвостів ластівки! Для скріплення.

Усі присутні знали цю техніку, що сягала своїм корінням сивої давнини, а тепер уживалася тоді, коли треба було терміново закрити проломину у стіні. На заздалегідь приготовлених кам'яних блоках вирубали (теж заздалегідь) пази формою в половину хвоста ластівки, складали блоки так, що виходив цілий хвіст, та заливали свинцем чи міддю.

Але якщо таких пазів не було?

 — Щілини між камінням залили водою,  — здогадався Бенедикт-воєвода.  — Вода замерзла, і крига замінила розчин.

Усі уявили собі кам'яні блоки, не дуже вже обтесані, рвані. Їх дійсно могла скріпити крига. Тобто ще кілька днів  — і оця стінка просто розвалиться. Але ще до того Белз перетвориться на острів посеред великого озера.

Так само вже тепер такий мур не витримає ударів тарана чи камнемета. Але їх неможливо пронести через вузькі ворота Белза, які захисники вже завалюють усім, що є під рукою.

 — Нам залишилося одне,  — неначе збоку почув Лайош свій голос.  — Вогняне жерло.

Угорці, під керівництвом італійських найманців, установлювали бомбарду вже кілька годин. Сказати, що це була непроста справа, означає не сказати нічого. Ніяких лафетів ще не вигадали, тому спочатку споруджували стаціонарний стояк, на якому закріплювали видовбану колоду. Оскільки саме ця бомбарда була досить велика, то возити колоду із собою не було сенсу  — її вирубували тут, паралельно з будівництвом лафета. Також одночасно будували товсту дерев'яну стіну, якраз там, де мав бути кінець колоди.

Ударить постріл, бомбарда сковзне по видовбаному і, щоби не впала, вдариться у стіну. Після того гармаші протягнуть бомбарду по жолобу знову вперед, молотами виб'ють зарядну камору, прочистять її, заб'ють порохом, водночас інші вкладуть іззаду в бомбарду кам'яне ядро  — точніше, просто великий камінь, обмотаний ганчірками й мотузками так, аби бути круглим, знову вставлять камору.

Утім, усі були певні, що дерев'яна Водна брама Белза розлетиться на друзки від першого ж ядра.

Зробити станок і стінку заздалегідь, а потім чекати, поки підвезуть оцю залізну трубу, не випадало, бо, зрозумівши, що й до чого, захисники перекинули б камнемети сюди, поклали б до кошиків корчаги зі смолою  — ой би воно горіло!

Та й розміри невідомі були донедавна...

Поряд збивали щити, які планували кинути на кригу, перекривши штучний рів, що утворився від вогнища.

Шляхетне лицарство не дуже-то навіть і дивилося на таку чорну працю. А от найманці-арбалетники, які охороняли бомбарду, поглядали на неї дуже часто. І не зразу зреагували, коли зі стіни праворуч і ліворуч від брами зістрибнули по десять чоловіків із луками в руках. Хіба що роти пороззявляли від здивування, бо на перший погляд стрибок був чистісіньким самогубством, проте, ударившись ногами об вал, лучники не поїхали далі вниз  — під пахвами кожного була зав'язана мотузка. І зразу ж вони почали обстріл, вибиваючи арбалетників, що не всі навіть устигли розвернутися щитами в бік нової небезпеки.

Із брами висипала добряча сотня бійців, що, перекинувши колоди через утворений від вогнища «рів», швидко покрила невелику відстань до бомбарди і, дико волаючи, ударила в мечі та сокири.

 — Волинь!

При ударі сокирою із замаху.