Утрати будуть чималі, та іншого виходу Кейстут не бачив. Не можна залишати такі занози в тілі землі, ніяк не можна! А то після весняного бездоріжжя й ахнути не встигнеш, як вони побудують щось потужніше...
Кейстутові думки перескочили на Белз. Можливо, ох як можливо, що тепер отак, як цей замок, агонізує ключ до Західної Волині. І він нічим не зміг допомогти, а тепер уже пізно розпочинати похід. На півдорозі скреснуть і розіллються річки. А все упертість Ольгердова. Так прямо й ріже: «Уся Русь просто мусить належати литвинам[115]». Так-таки і просто! А свою землю не втратимо? Мало нам Любарт допомагав, поки міг? Ні, Ольгердові треба буде показати, що не рахуватися з нашими інтересами — воно може вийти собі дорожче[116]. Кейстут не знав, що саме цього дня розпочався штурм Белза.
* * *Ярошеві було страшно.
Так страшно, що якби він перед світанком не відпросився на п'ять хвилин справити свої потреби, то зараз його штани постраждали б. Угорці явно готувалися до штурму: шикувалися, підносили драбини. Навіть ялини — далеко за спинами угорців — мали загрозливий вигляд.
Диво дивне — уночі, коли вони вийшли з Водної брами[117] і складали на кригу оберемки хмизу, що їх передавали по ланцюжку, — і то не так страшно було. Хоча Ярош розумів — якщо вороги кинуться в атаку, то порятуватися встигнуть лише ті, хто біля брами. А там її зачинять...
Ні, тоді не так страшно було, не так.
Він клав оберемок упритул до оберемка, боявся, але не так. Зараз Ярошеві руки тремтіли, неначе в п'янички. Проте довго стукати зубами йому не дали.
— Викресати вогонь!
Ярош ударив кременем по кресалу, подув на трут, і, мабуть, для підтримки власного духу, вигукнув тремтячим голосом:
— Є!
— Запалюй ґніт!
Хлопець підніс трут до ґнота, що їм була обмотана глиняна корчага зі смолою[118].
— Кидай! На хмиз!
Парубок кинув, але корчага не розбилася. І не вона одна залишилася цілою.
— Камінням!!!
Ярош вихопив із купи камінь, метнув, але схибив, схопив другий, на цей раз корчага розлетілася на друзки, чорна рідина полилася на хмиз, і хоча саме в цьому місці не запалала (ґніт погас), та в інших місцях хмиз уже горів. І незабаром одна іскра долетіла й до тієї темної калюжі, яка утворилася на місці посудини, що її кинув Ярош. По чорній поверхні побігли сині язички.
Угорці зупинилися, не знаючи, що робити.
Проте зовсім іншими були справи з напільного боку. Вороже військо насувалося. Цього разу Казимир та Людовик відступили від принципу, згідно з яким у перших лавах зазвичай іде обозна челядь. Так робили, щоби челядинці засипали фортечний рів, зокрема і власними трупами.
Але тепер союзне командування було певне, що вода в рові замерзла — та і як тут не замерзнути, якщо у війську вже десятки обморожених! — і тому на Белз насувалася сталева лавина.
Ішло лицарство, закуте в залізо, і град стріл, яким його зустріли, дуже рідко вражав ці рухомі залізні статуї.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Облога Белза» автора Когтянц Костянтин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 8 Мечі наголо!“ на сторінці 5. Приємного читання.