Розділ 8 Мечі наголо!

Хан трохи помовчав, насолоджуючись своєю всемогутністю.

 — Так от, я знаю все. Якщо ви самі, власноруч, напишете те, що мені треба, то вам і вашим синам дарую смерть без пролиття крові[108], а дружин ваших і дочок повидаю заміж. За простих людей, та хоч живі будуть. Ні  — усе одно скажете, який тайнопис, але почерку вашому після тортур можуть і не повірити. Тому мої кати для всіх щось вигадають.

Викриті шпигуни підняли на хана жахливі маски, які ще недавно були людськими обличчями.

 — Ти, Махмуде, напишеш, що я зайняв міцну позицію, бо сподіваюся, що вони не посміють напасти, а на підході до мене  — тумени Мамука, Теміра, Чаки, Мерана,  — він називав тих темників, які дійсно могли підійти й ні за яких обставин не пристали б до роду Орду. Щоправда, після кількох воєн, чуми та голоду в жодному з цих туменів не могло бути більше як три-чотири тисячі, проте й десять-дванадцять тисяч  — то чимала сила.  — І, можливо, ще якісь,  — провадив хан.  — Тож я послав гінців до Кулпи. Однак ти не знаєш, про що я йому пишу. А ти,  — його погляд упився в безвільне тіло Пулат-бека, — ти пиши, що я розраховую на підхід якихось туменів, яких  — ти точно не знаєш, але гадаєш, що серед них будуть Ібрагім і Меран. І що я, не довіряючи вповні Кулпі, послав наказ йому вдертися в Угорщину, де мало залишилося війська, та спустошити обидві Команії[109].

Уже не зважаючи на приречених, яких потягли до величезної арби-юрти, Джанібек вів далі:

 — Накажіть передовим загонам при кожній сутичці кричати, що я послав Кулпу пустошити землі Команії.

Повірити не повірять, та хоч чутки поповзуть.

День битви під Брацлавом обіцяв бути ясним.

Ханське військо чекало, і чекання це багатьом здавалося нестерпним.

Несподівано від війська половців і заколотників відділилися кілька тисяч, які, однак, цілком складалися з легкоозброєних, і помчали на передовий ханський полк. Коли ж до ханських воїнів залишалося усього нічого, вони розвернулися й помчали по дузі, сиплячи стрілами спочатку вбік, а потім назад.

Стріляти на скаку вперед можуть лише видатні вершники, бо так зайняті обидві руки, а управляти конем одними шенкелями... Ось і винайдений був цей засіб  — хто казав, що скіфами, хто  — ще кімерійцями, римляни називали його «парфянською стрілою», а тепер він звався «хоровод». При такій скачці коні, підкоряючись стадному інстинкту, скачуть за ватажками, і керувати ними набагато легше.

Проте Джанібек, певна річ, знав про цей фортель усе. І насамперед те, що дуже ефективний проти супротивника, який перебуває в русі, хоровод не такий страшний для тих, хто стоїть на місці.

Ось і тепер передові ханські шереги були пішими і стріляли, прикриваючись щитами[110], водночас коні половців підставляли ворожому обстрілові свої боки.

 — По конях! По конях!  — повторювали ханські сотники те, що й так усі знали.

Якщо вершник падав разом з убитим конем або якщо його скидав кінь поранений  — він зазвичай гинув під копитами.

А між командувачем відбувався той напівтелепатичний діалог, яким супроводжується кожна битва:

«— У лоб! Атакуй у лоба, французе! Тільки зв'язавши мене боєм по фронту, ти зможеш послати кілька тисяч в обхід.

 — Почекай, невірна собако! У мене тисяч на п'ять більше. Навіть якщо ти, за татарським звичаєм, частину війська залишив позаду[111], ти не зможеш на всіх ділянках бою бути однаково сильним. Або переможуть послані в обхід, або зламається фронт.

 — Поки що ти зазнаєш більших втрат.

 — Не набагато. Десять за дев'ять, і не більше. Зараз зрівняємо».