Розділ шостий Таланти маленької панни

Тепер вони жили й трусилися. Невпевненості додавала відсутність старшого сина — Шмуля, якому нещодавно настало вісімнадцять, втік зі Львова разом із іншими біженцями, й від нього досі не було вістей. У записці, яку знайшла шістнадцятирічна Рива, старша з двох Йозефових доньок, написав: або піде до війська, або влаштується десь у Варшаві, потім знайде спосіб переправити туди всю родину.

— Це все Лапідус! — розпачливо кричав Шацький, згорьовано цмокаючи губами. — Мій син давно бере з нього приклад! Йой, хіба я не казав тому шлимазлу: мусиш мати на плечах власну голову!

— Твій син, Йозефе, таки має добру голову і кебету в голові! — парирувала Естер. — Я щаслива, що хоч хтось знайшов змогу забратися звідси!

— На кого він кинув родину! — розорявся Шацький.

— Та на тебе ж! — отримав відповідь. — Хто, як не батько, захистить нас!

— Ніби я маю змогу вас захистити належним чином! Почнуть бити — мене першого, потім переступлять через мій труп!

— То ти вже помирати зібрався?

Будучи тоді присутнім при цій розмові, Кошовий мовчав, хоч Шацький час від часу кидав на нього погляди, в яких читалося прохання виступити арбітром. Клим ще не знав, як поводитися самому, а тим більше не міг нічого порадити людям, котрих війна та вторгнення чужої армії фактично зрівняли в становищі й правах.

До Шацьких він навідався наступного ранку. Повернувшись з площі Ринок до себе на Личаківську, найперше, що попросив у пана Зінгера, — дати можливість нагріти води. Поки робилося, почав прибирати в помешканні, як міг.

Перервався лише на миття. Води виявилося небагато, доводилося тягати з водогону, зайнялася цим пані Зінгерова — вперше на Климовій пам'яті. Та він чудового розумів: двірника зробити щось для мазепинця-пожильця не проситиме. Навіть коли виконає, цілком може помочитися в воду, від Бульбаша віднедавна чекали ще й не такої бридоти.

Роздягнувшись догола, Кошовий став у велику миску, старанно обмив себе гарячою водою, тягнучи її з відра губкою. Повернувши не звичну чистоту, але бодай відчуття свіжого тіла, перевдягнувся. Брудну, просякнуту в'язницею білизну замотав у клумак. Розкидатися навіть спіднім не міг собі дозволити, тому вирішив згодом через Зінгера знайти пралю, котра пере на дому. Чим заплатити — поки не знав, тому й вирішив не поспішати.

Хотів поголитися.

Потер жорстке підборіддя, уважно придивився до себе.

Моргнув. Цього разу не віко — сам.

Нехай.

Листопадові сутінки падали рано, й Клим вирішив відлежатися. Причин на те мав кілька. Найперше — втомився, справді. Насичений день вимагав дати думкам лад. До всього кишки грали марш, роздобути щось пожувати було важливіше, ніж виконувати доручення, заради якого йому подарована свобода. Знайшлися якісь сухарі, та цього замало. На щастя, подружжя Зінгерів далі виявляло пильність, нагодувавши канапками, печивом і пригостивши ерзац-какао з сахарином уприкуску. Нарешті, вештатися в сутінках Львовом не рекомендувалося, тим більше, що з наближенням вечора починалася комендантська година. Порушника могли не просто арештувати, а й розстріляти за непокору, списавши на боротьбу з підозрілими особами й потенційними шпигунами.

Тож Кошовий, навіть маючи індульгенцію від контррозвідки, все одно вирішив не ризикувати без потреби.

Але з Шацьким мусив переговорити. Не затягувати.

Вони не бачилися лише кілька тижнів, та за цей час Йозеф устиг постарішати ще більше.

Хоч дантист раніше не виглядав на свої роки — без малого п'ятдесят. Кучма волосся, яку вдома не прикривав традиційний старий крислатий капелюх, стала зовсім срібною. Якщо дотепер лиш виглядала неохайною, бо волосся погано лягало під гребінець і не збивалося під головним убором, нині за шевелюрою справді не доглядав. Так само кинув піклуватися про бороду — сплуталася й робила свого господаря віддалено схожим на старого цапа. Волосся вже прикривало м'ясисті, трошки сторчкуваті вуха. Але лишився прямий, трохи заширокий, із невеличкою орлиною горбинкою ніс: його цікавий дантист, незважаючи на війну та пережиті страхи, тримав по вітру.