Розділ чотирнадцятий Дещо про облогу Перемишля

— Слухаю вас.

— Спочатку вирішуємо з пані Магдою.

— Чого ви хочете?

Клим умостився зручніше.

— Давайте відверто, пане Зубов. З її слів, якісь чоловіки в масках і з предметами, схожими на револьвери, без жодного пострілу вивели з ладу кількох солдатів, одного унтер-офіцера й одного ротмістра. Почуте нагадало мені оперету, причому дешеву, провінційну, з акторами-аматорами. Звичайно, ваші підлеглі розказали інше. Зіткнулися з озброєними до зубів дужими горлорізами, котрі перемогли чисельно. Мене там не було, на щастя, — він навмисне наголосив на цьому, стежачи за капітановою реакцією і тихо радіючи, що той бровою не повів, а отже, не мав підстав не вірити. — Але я схильний вірити пані Богданович.

— Я теж, — Зубов відкинувся на високу спинку стільця. — Не з вами про таке говорити. Та надто незвична ситуація, аби вирішувати її шляхом, котрий я вважаю правильним. Зокрема, заарештувати вас просто тут — і далі розказуйте в іншому місці та іншим людям. Мені не подобається, як показали себе мої підлеглі.

— Пляма на контррозвідці, так, ні?

— Утримаюсь від оцінок при вас, пане Кошовий. Далі коротше, не затягуйте, по суті.

— Отже, по суті, — Клим не втримався, потер руки. — Знову ж таки зі слів пані Богданович, нікого не вбито й не поранено. Вас, пане Зубов, вона обдурила з переляку. Ви ж не вірили, що не існує жодних потаємних картотек. А їх нема, в цьому пані Богданович мене переконала. Ви, досвідчений жандармський офіцер, повірили, вибачте, в бздуру. Мильну бульку, роздмухану якимись тутешніми вірнопідданими, котрі наввипередки бажають вислужитися. Почули — не перевірили. З кожним буває, сам сідав у глибші й брудніші калюжі. Результат усього цього сумний. А пані Магда, бачте, вас переграла.

— Я з нею не грав.

— Врахуйте становище, в якому вона опинилася.

— Хто напав на моїх людей у готелі? Хто вештався містом під час комендантської години неподалік від «Жоржа» незабаром після нападу? Хто стріляв у патруль?

— Зеленого поняття не маю про стрілянину, — твердо мовив Кошовий. — Пані Богданович вивели з готелю, і далі вона пішла сама. Вночі постукала до мене на Личаківську. Розказала все. Так, не випускав її до ранку, по завершенні комендантської години помістив у безпечне місце. Зрештою, пане Зубов, шукати можна й, мабуть, служба цього вимагає, опереткових нападників у масках. Ваш ротмістр засвідчить, що саме пані Магда напала на нього? Отож.

Клим завершив, теж відкинувшись на своєму стільці.

— Ви непоганий адвокат, — кинув капітан.

— У Львові два останніх роки перед війною вважався дуже хорошим. Коштовним.

— Магда Богданович при мені писала комусь записку. Отже, знає бодай одного з нападників. Або організаторів нападу. Мусить сказати. Тоді, можливо, ми домовимося.

— Спокій пані Магди та збереження репутації служби контррозвідки в обмін на вбивцю панни Божени.

— Ви доведете, що вбивця цього разу справжній.

— Ви не будете добиватися, звідки в мене ті чи інші відомості. Така домовленість є від самого початку.