Розділ чотирнадцятий Дещо про облогу Перемишля

— Коханець нашої Божени розробив такий план. Не треба сміятися, Климентію. Він таки має клепку.

— Говорив із ним. Не дурний. Хоча, бач, не надто розумний. Думає, перепрошую, не тим місцем.

— Від більшості чоловіків мало чим відрізняється.

— Но-но!

Магда сіла, щільніше обгорнулася ковдрою. Тепер із сірого кокона визирала лиш її розтріпана голова.

— Божена щиро цікавилася всім, про що обмовлявся Платов. Лестила, як могла. Мастила, де вміла. І за день до загибелі дала знати: коханець вирушив у район Перемишля, аби наочно показати командуванню, як і що продумав. Нібито його замисел вирішили впровадити, чим капітан неабияк пишався. Божена мала намір вивідати в нього все, навіть готувала якусь неймовірну пастку, в яку її герой неодмінно втрапить.

— А замість того відчинила двері вбивці, — підсумував Клим. — Дякую, Магдо. Усе стало на свої місця.

Його впевненість насторожила.

— Пане Кошовий!

— Прошу, пані Богданович.

— Ви ж уже склали щось собі в голові.

— Звичайно, — посміхнувся Клим.

— Не мучте дівчину.

— Ми в одному човні. Ти маєш право знати. Але наперед треба справді роздобути щось поїсти. І випити. Міцнішого за вино. Зігрієшся, розслабишся, поспиш. Завтра непростий день.

— Тобто? Сьогодні, виходить, простий?

— Завтра — день істини, Магдо.

Перед тим, як залишити, Кошовий поцілував її.

Міцно.

В губи.

— Чомусь мене не дивує ваше нахабство. Ще перше наше знайомство підштовхнуло до таких висновків.