Розділ дванадцятий Комендантська година

Замість відповіді — мовчазні згодні кивки.

— Гайда.

Гиря Краківський потер губою носа, повернувся, аби йти.

— Чекайте, — зупинив Клим. — Ми не вирішили, куди йдемо. У світлі того, що сталося, пані Магду, ясна річ, шукатимуть. Я не схильний оцінювати контррозвідку як зібрання ідіотів. Так, росіяни тут не в себе вдома. Та на них працює чимала кількість львів'ян, пані Магда — особа в місті знана, а її ділові контакти зі мною — не секрет.

— Не лише з вами, — вставила вона.

— Так. Проте я в короткому списку осіб, до яких ви звернетесь найперше. Радо запропоную своє помешкання. Але туди прийдуть відразу. Той самий капітан Жаров, який тепер лежить нерухомо в кімнаті. Ще й двірник наш... Ви розумієте. У мене зараз небезпечно.

— Пропозиції маєте? — спитав Тима, і Кошовий відчув: той уже знає відповідь.

— Повертаємося, де були. «Під вошею» втікачку не шукатимуть, коли всі інші варіанти відпадуть.

— Чому?

— Магда Богданович сама себе не може уявити в такому місці. Звичайно, безпечніше прихистити її «Під градусом», на Підзамчому. Але в таку діру навіть я й навіть за таких критичних обставин не наважуся вас повести, пані Магдо.

Вона пурхнула, підібгала губи, відчеканила:

— Як виберемося й трапиться нагода, поговоримо з вами також про шкоду від стереотипів. Ходімо вже хоч кудись, аби звідси подалі.

Патруль засік їх на Галицькій площі.

Обійти її довкруж було можливо. Але забирало надто багато часу з огляду на небезпеку ще довше кружляти містом під час комендантської години. Тож вирішили ризикнути, перетинаючи майдан по черзі, навскоси, до початку Пекарської. Четвірка причаїлася за рогом, притиснувшись спинами до холодної вогкої мурованої стіни, і Гиря взяв старт першим. Нагнувши голову, він покотився вперед, стрімким зайцем пролетівши бруком, добігши до будинку навпроти й зникнувши за рогом. Переконавшись, що небезпеки й далі нема, за ним помчав широкими стрибками Тима. Коли він щез з очей, Кошовий знайшов руку Магди, легенько стис, глянув у вічі.

— Разом.

— Сама, — вона не могла позбутися залишків упертості й гонору.

— Разом, — твердо повторив Клим і рушив, тягнучи її за собою.

Щоб потрапити в ритм, Магді довелося прискорити ходу. Якийсь час вони йшли нога в ногу, і Кошовий подумки рахував кроки, хоч не уявляв, скільки їх має бути: Тридцять, сорок, п'ятдесят чи більше.

Вони подолали більшу частину шляху, коли Магда зойкнула й поточилася.

Клим сіпнув за руку, помагаючи підвестися.